Мед на дивані

Тягнемо великий алюмінієвий бідон. Володька крекче:

— Ох і важкий, зараза. Цікаво, що там?

— Мед, — кажу коротко, щоби не тратити сили на розмову.

— Та ну, — товариш не вірить. — Давай заглянемо.

Відкриває кришку й лізе в бідон. Мед стікає по руці повільним апетитним струмком. Володька з насолодою облизується.

Де не візьмися, білим вантажним "Мерседесом" вискакує з-за повороту управляюча Ева.

— Закрили бідон і понесли на місце! — командує. Дивиться на Володьчину брудну руку.

— Ходи-но попукай, а тоді неси.

Ми переглядаємося. Не розуміємо, що це значить. Ева дивиться ­суворо, а товариш губиться. Я здогадуюся, що "пукати" це — сполоснути.

Ми в Польщі на заробітках кілька днів. Мову знаємо кепсько. Час від часу втрапляємо в халепи.

— Я злякався, а вона як поліцай над душею, — попукай, попукай, — миє руку Володька.

Після обіду отримуємо нове завдання:

— Підете на третій поверх, візьмете диван, закинете на футбольні ворота й гарно витріпаєте. Потім занесете назад.

Пробую огризатися.

— Але ж він важкий!

Ева невблаганна.

— То два таких дужих хлопа не закинуть диван? — обурюється.

Дивуюся. "Може, в Польщі тріпають дивани, а в нас — ні", думаю.

Диван — просто бомба. Антикварний, важкий. За 20 хв. ледве стягуємо його на перший поверх. Не уявляю, як закинемо на ворота. Та й складеться він в інший бік. А як тріпати?

Бог посилає нам кухарку Моніку.

— Що ви в біса робите? — дивується вона.

Я розказую про наказ від Еви. ­Дівчина сідає на диван і заливається сміхом.

— Це — не диван. Це — версалька. Диван — ось.

Показує на килим, що лежить на підлозі.

×