У суботу дзвонить друг дитинства Михайло Гусєв.

– Хочу запросити на риболовлю. Давно разом не їздили.

Уже в машині пропонує:

– Можна податися в Антонівку. Там ловляться коропи по кілу-кілу двісті. Клюють один за одним. За 15 хвилин наловимо відро. Однак для мене така рибалка – не задоволення, а різновид роботи. Давай на річку Синюху. Там простір, можна спінінгами, а можна з човна ловити.

На Синюсі закидаю спінінги й чекаю. Михайло відпливає човном. За дві години – жодного клювання. Вересневе сонце потроху розморює. Лягаю на траву й засинаю. Прокидаюся від звуків другового голосу.

– Спиш?

– Сплю. А ти щось упіймав?

– Як казав мій батько, майстерність не проп'єш. Два роки тому я тут нічого не впіймав, і зараз – те саме.

Сміюся. Переповідаю Михайлові думку кримськотатарського журналіста Айдера Муждабаєва про сучасну Росію. Нічого надзвичайного в її антиукраїнській риториці нема, стверджує він. Жодна пропаганда її не задурила. Росіяни й раніше не надто поважали хохлів, терпіти не могли Захід й Америку, і час од часу любили повоювати десь у сусідній країні. Так звана антиукраїнська позиція одразу припала їм до душі. Між тим десятиліття антиалкогольної пропаганди не дають жодного результату. Чому? Бо народу це чуже й на душу не лягає.

За останні кілька років Росія воювала в Чечні, Абхазії, Південній Осетії й тепер – на Донбасі. Жодна з цих земель добробуту не отримала – лише бідність, злидні й розруху. Причини для війн різні, а підсумок – один. Як каже Гусєв, майстерність не проп'єш.

×