Липневий місяць — найяскравіший. Ніч настільки глуха, що навіть цвіркуни мовчать. Надворі ні душі. Мені — трохи більше двадцяти. Я на залізничній станції Лазірки в Полтавській області.

У селі я вперше. Кляну свою поривчатість та емоційність. Ще о четвертій вечора мирно рву малину в моєму Тальному. Я рву малину, а думки рвуть мене. Цього літа ми мали одружитися з Ірою. Чекали, доки вона закінчить інститут. Відтоді минув місяць. І нічого. Я не сплю ночами. Накручую себе: "Поки ти спиш — вона з іншим. Зараз заснеш — втратиш її назавжди".

"Треба поїхати, — наважуюся. — Все побачити й вирішити. Невизначеність мене вбиває".

Рішення миттєве й категоричне. Мати пробує відмовити. Куди там! О п'ятій вечора виїжджаю з Тального. Починає темніти, коли добираюся до залізничного вокзалу Черкас. Тепер — дизелем на Гребінку. О пів на першу ночі я — на станції. Якийсь поїзд стоїть під парами.

— Через Лазірки їдете?

— Сідай, — каже провідник. — Хвилин через 15 будемо.

І кудись іде. Провідника нема, а я тішу себе, що він скоро повернеться. Раптом зупинка. Це Лазірки? Ні? За вікном — ніч. Нема в кого спитати. Смикаю двері вагона. Зачинено. Прожогом біжу до сусіднього. Ледь не збиваю сонну тітку. Чую про­кльони за спиною. Відчиняю двері й вискакую на ходу.

Тьмяна лампочка на станції ­підтверджує, що вистрибував недарма — Лазірки. В селі — жодного вогню. Бреду навмання. За кількасот метрів — світло в хаті. Пробираюся крізь бур'яни. Дядько — чоботар. Молоток у руках, цвяхи — в роті. Він не знає Ірини й гонить мене геть. Але Бог посилає удачу. З пізніх гульок повертається якийсь хлопець.

— Ось вулиця. Там буде хата зліва.

Лечу, мов на крилах. Дивлюся на годинник — друга ночі. Раптом чую голоси. Чоловічий — глухий. Ірин — дзвінкий. На підході мені в очі світять фарами від мотоцикла.

— Юра, ти?

Повертаюся. Дорогою на станцію знову дивлюся у вікна чоботаря. Я теж тепер не знаю Ірини.

×