У січні 1995-го до мене забігає сусідка Валентина.

— Юрко, в Одесі зупинився м'ясокомбінат. Давай накупимо ковбаси й повеземо на Привоз. Я тобі обіцяю — заробимо.

Купляю на пробу кілограмів із 50 копченої і їдемо. Зранку на Привозі наш товар розкуповують за годину. Я заводжуся. Через день — знову в Одесі. Цього разу за півтори години продаю 200 кілограмів.

Наступного разу з кумом Сашком тягнемо чи не півтонни. Вкладаємо в ковбасу всі свої гроші. Але на Привозі мало не втрачаємо дар мови. Увесь базар — із ковбаси. Я готовий віддати свою за півціни.

Ближче до півдня знаходимо магазин, який погоджується взяти наш товар. Стара єврейка з цигаркою в зубах уяви не має про ковбасні пристрасті. Забирає все гуртом і дає ціну, за яку ми б не продали на базарі. Я не вірю своєму щастю. Дорогою на радощах кидаю 100 тисяч купонів у скриню. Там написано, що гроші підуть на відбудову церкви.

На автостанції на всю виручку вирішую купити доларів. Підходжу до міняли. Той показує банкноти. Доки відраховую купони, швидко тицяє мені в руку валюту.

— Сховай бігом, міліціонери йдуть.

Я біжу до автобуса. Замість 200 доларів бачу в руці дві банкноти з намальованими пірамідками — 2 долари. Валютників ніби вітром здуло.

Мені не хочеться жити.

"За що такий удар? — думаю. — Я ж на церкву дав".

Удома не сплю кілька ночей. На третій день дзвонить колишня дівчина.

— Юрко, я захворіла. Ти не хочеш мене провідати?

Не маю грошей навіть на дрібненький подарунок. Беру півлітрову банку меду. Мати каже:

— Ти забув, скільки вона тобі сала за шкуру залила? А ти їй останній мед виносиш? Не дам.

Я серджуся й роблю на зло. Увечері повертаюся. Мати щаслива:

— Сину, ти не повіриш. Приходила тітка Меланка. Принесла трилітрову банку меду. Просто даром віддала.

Досі не знаю, чим Бог віддячив старій єврейці з магазину біля Привозу.

×