Після триденного снігопаду дорога нагадує картину з фільму — посеред білої цілини прокладено одну колію. Ми з дружиною о шостій ранку ловимо попутку з Тального на Лісове. Там живе 88-річний тесть.

— Я поїду за будь-якої погоди, — каже Надя. — Хто ще батькові привезе продукти, відчистить сніг, зварить їсти й нарубає дров?

Знаю, що жінку ніщо не спинить. Мушу вибиратися разом із нею. У п'ятницю звечора домовляємося з водієм, який розвозить на села хліб. Коли вже стоїмо на повороті, телефонує:

— Я не поїду. Це самогубство.

Вирішуємо йти 25 кілометрів пішки. Однак невідь-звідки з'являється молоковоз. Він їде по молоко, що не забирав чотири дні. В кабіні є два вільних місця.

Впадаємо в прокладену кимсь колію. Машину носить по всій дорозі. Водій шалено крутить кермо. Біля ставка у Веселому Куті "газель" застряє в заметі. Надя біжить до крайньої хати по лопату. Шофер дістає свою. За півгодини відкопуємося. Ще за кілометр ситуація повторюється. Мовчазного чоловіка прориває:

— Боже, чого я їду в це село? Яка сила мене несе? Хіба моя жінка там народжує?

Я мовчу. Боюся, що він розвернеться й поїде назад. У Наді на все є універсальна відповідь:

— Це Бог вас послав!

До нашого приїзду тесть відкидався, приніс води й нарубав дров. Дружина варить обід, а я розказую про подорож.

— Я знаю, що то за колія була, — каже тесть. — Учора в селі вчаділи двоє чоловіків. Це їх повезли в Умань на розтин.

Від думки, що ми їхали колією покійників, мені стає моторошно.

Під вечір вибираємося додому. Дорогу вже прогорнули, але ніхто не їде. Бредемо 15 кілометрів до Лащової. Там червоним бусом нас підбирає сусід Володя Проценко.

— А що ви забули такої погоди в селі? — запитує.

Я не відповідаю. Хіба поясниш йому, що ця поїздка потрібна була двом мертвим, одному живому й комусь із ненароджених.

×