Люблю тягнути до останнього. У 12 років я був уже достатньо дорослий, щоб самому йти до радянського стоматолога, але не достатньо свідомий, щоб наважитися відчинити двері кабінету. Покрутився під дверима і вийшов. Удома мати вичитала таку мораль, що охота тікати з поліклініки зникла назавжди.
Відтоді церемонія походу нагадувала випроводжання на війну. Я старанно збирався. Не забував жодної дрібнички. Півтора кілометра йшов так, ніби додому не повернуся.
— Спокійно, я ще на своїй вулиці, — думав спочатку.
Далі був поворот на колишню вулицю Леніна, а нині Соборну. Дорога увесь час ішла згори. Затримуватися не виходило. За мостом через Тальянку було видно поліклініку. Вона розташовувалася у старому двоповерховому будинку, де за німців була комендатура. Мій дід обходив її десятою дорогою.
Круті дерев'яні сходи нагадували дорогу на ешафот. Я завжди тішився, коли людей на прийом було багато. Момент "розплати" відтягувався. Найбільше любив тих, хто проривався без черги. Втім черга таки добиралася до мене. Тоді наставала мить, коли треба було сідати й чути, як твої спітнілі долоні ковзають бильцями крісла.
Коли стара машина затято свердлила зуба, мені завжди здавалося, що ще трохи і свердло вийде з іншого боку голови.
У сьомому класі після традиційного миш'яку мені намотували нерв на тонку голку. Я сіпнувся від болю.
— Сиди й не ворушися, — наказала лікарка. — Жодного руху, ради Бога.
Вона полізла пальцями мені просто в горлянку. Я сидів, як заворожений, і навіть не дихав.
— Слава Богу, що в мене нігті довгі! Ледве дістала. Лише краєчок стирчав.
Лікарка показала злощасну голку, що мало не провалилася у мої нутрощі.
Тепер у Черкасах я ходжу до модного стоматолога. Дані про мої зуби внесено до комп'ютера. За останні 10 років жодного разу не було боляче. Лікар робить усе акуратно й майстерно. В неї лікуються і мої діти. Слава Богу, вони жодного разу не були в радянського стоматолога. Особливо в тої, з довгими нігтями, що приймала на другому поверсі німецької комендатури.
2 
1
Коментарі
5