У шостому класі я прочитав "Спартак" Рафаелло Джованьйолі. Уявляв себе гладіатором і вивчив напам'ять із десяток латинських висловів.

Єдиною достойною розвагою того часу були півнячі бої. Ми мали чорного зі сріблястим коміром довкола шиї. Птах був нівроку — великий, міцний. Але не йшов ні в яке порівняння з бійцем сусідів Полякових. То був справжній звір — білий, могутній, страшенно агресивний, кидався на все, що рухалося. Найбільше діставалося господині — Марія Дмитрівна не виходила у двір без палиці.

Кілька разів агресора побили до непритомності. Він падав, розкидав крила й стуляв очі. Але згодом оклигував, щоб уранці повторити атаку.

"Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!" — вертілося в моїй голові.

Найгірше було те, що білий нещадно бив мого півня — до крові. Ледве відчинялися двері сусідського хліва, як він вискакував й летів до нас шукати жертву. Життя чорного перетворилося на пекло. Після чергової поразки я розплакався. Вночі придумав помсту.

Вранці Полякови поїхали на базар. Я накинув рибальську підсаку, впіймав забіяку й зв'язав йому лапи. І кинув до свого бійця.

Це було славне видовище. Чорний збиткувався над своїм мучителем 20 хв. Коли той дійшов до кондиції, я розв'язав його, змив під краном кров і відпустив.

Ситуація змінилася кардинально. Тепер уже мій півень стрибав через паркан при першій нагоді. Здивовані сусіди гонили нападника палицею, але це не допомагало.

Завершилося все несподівано. Восени дід Поляков потрапив до лікарні з інфарктом. Звечора Марія Дмитрівна зв'язала півня, а вранці відрубала голову й зварила бульйон.

×