5 липня 1982-го запам'ятаю назавжди. Маю 15 років і нудьгую до вечора — чекаю на матч чемпіонату світу з футболу Бразилія—Італія.

— Спробуй почитати Стефана Цвейга, — мати дає книжку 1950-х. — Ось це — "Зоряні часи людства".

Знехотя відкриваю. Та книга мене захоплює — читаю про Руже де Ліля.

Раптом у вікно стукає Сашко.

— Ми йдемо в кіно, — каже. — Приєднуйся.

— Та я книжку читаю, — пробую заперечити.

— Книжку розкажеш дорогою.

Кіно було ні про що. Я жалкував, що пропустив футбол. Єдина втіха — розповів хлопцям про Руже Де Ліля. На посереднього композитора зійшло натхнення. Вночі, в патріотичному пориві, на клаптику афіші він пише музику й слова. Пісня стає знаменитою "Марсельєзою" й приносить авторові славу. Але цей стан триває кілька годин. Руже більше не може написати нічого. Доля приголубила його ненадовго, а потім кинула у звичну нікчемність.

Сашко, Вадим і Вітька слухають із роззявленими ротами. Вдома мене чекає мати.

— Що ж ти! — дорікає. — Такий матч пропустив! Італія перемогла Бразилію — 3:2. Паоло Россі забив три голи.

Більше не пропускаю жодної гри. 8 липня Россі знищує Польщу — 2:0. 11 липня забиває в фіналі Німеччині й стає чемпіоном світу.

Газети друкують його історію. За три роки до світової першості він бере участь у договірному матчі. Правда відкривається і його садять у тюрму. Потім отримує два роки дискваліфікації. На свій страх і ризик тренер бере його до збірної. Чотири матчі поспіль Паоло не може забити. З нього сміються. А тоді настає божевільний тиждень — три гри, шість голів, титул чемпіона світу й "Золотий м'яч" у нагороду.

І все. Подальша його історія — жалюгідні й невдалі спроби впіймати натхнення, яке покинуло його назавжди.

9 грудня геній одного тижня відійшов у кращі світи, в нього був рак легень. Я не маю кому переказати його історію. Вадим давно помер від апендициту, Сашко — від отруєння алкоголем, а Вітька — від раку кишок.

×