Страшенно люблю повертатися до тих місць, де колись був щасливим. Із задоволенням згадую, як Слободан Мілошевич просив поховати його під липою, де колись уперше поцілував свою дружину Міру. Лев Толстой боготворив галявину, на якій у дитинстві шукав чарівну зелену паличку.
Років із п'ять тому пригадалося, як на шкільних канікулах хлопчачою компанією ми майнули за пролісками до лісу. Хтось із них признався, що знає місце, де пролісків "хоч косою коси". Тієї весни було так тепло, що навіть підсохло завжди розкисле після сезону кагатне поле. Велосипедами проїхали повз Глибокий ставок. Квіток не було ніде, й ми потихеньку починали втрачати віру в чарівну поляну. Але за кілька кілометрів лісової дороги на правому березі невеликого струмка нам явилося їх царство. Хлопці не вірили своїм очам, ходили схилом і рвали лише добірні й найкрасивіші.
Досі пахне той оберемок пролісків
Мені досі пахне той оберемок пролісків упереміш із білим рястом. І світить те сонце. Звісно, я сумую не за ними, а за тим відчуттям мимолітного й безтурботного дитячого щастя. Щастя, яке не повернути.
А це наївно захотілося відчути його знову. Піти до лісу, знайти той схил. Тепер я не часто приїжджаю з Черкас до Тального. Але чим далі відкладаю похід, тим дужчає бажання. Позаторік навіть вибрався, але проліски вже відцвіли. Твердо вирішив піти на цьогорічного Теплого Олекси.
І тут навалило снігу. Я сідав біля телевізора в надії дочекатися добрих новин. За тиждень перегляду зрозумів, що сніг зробив нещасними двох людей: мене й мера Києва Попова. Тепер він знову має шанси стати міським головою провінційного Комсомольська. Та, не розуміючи свого щастя, навряд чи радітиме такому поверненню в минуле.
5 
1
Коментарі
10