— Що не кажи, а в Радянському Союзі було багато хорошого, — жінка каже цю фразу, коли хоче зіпсувати мені настрій. — Була впевненість у завтрашньому дні, люди були добрими.
Моєму дідові було 20 років, коли в рідному Нікополі вступив до "Повстанської організації Катеринославщини і Північної Таврії". 1921 року чекісти вбили її керівника й отримали списки учасників. Двох дідових братів розстріляли на очах у їхньої матері. Діда відправили в концтабір на п'ять років. Якби йому не вдалося втекти й змінити прізвище, ви навряд чи прочитали б ці рядки.
Коли я був редактором газети, приїхала жінка з сусіднього села. Вона була донькою розстріляного голови колгоспу.
– 1937 року несла в Тальне передачу арештованому батьку, — розповідала. — Дорогою зустріла директора школи — твого діда. Єдине, що запам'ятала з розмови — неймовірний страх. Він увесь час крутив головою, щоби, не дай Боже, не побачили поруч із донькою "ворога народу".
У 1970-х донька дідового товариша закінчила університет і приїхала у Звенигородку. Хотіла влаштуватися вчителем. Та їй категорично відмовили, бо мала брата-дисидента. Дід порадив приїхати в сусіднє Тальне. Так у моїй школі з'явилася Валентина Чорновіл. Кадебісти пасли її на всіх уроках. Дирекція давала символічну кількість годин, але пильнувала, щоби, не дай Боже, Валентина Максимівна не пропустила демонстрацію із нагоди річниці революції.
Дід не дожив до вільної України 11 років — помер 1980-го. Через дев'ять років ми з другом Володькою клеїли в Черкасах листівки із закликом до виходу з Радянського Союзу. Ще за рік черкаська міліція загребла мене з мітингу, де стояв із жовто-синім прапором. Вже у відділку кричали, що я хочу розвалити Союз, і погрожували заслати "до Чорновола" в Магадан.
На всіх виборах, із 1991 року, я голосував за проукраїнські сили і майже завжди програвав. За кілька днів знову піду на дільницю й знову програю. Бо добрі люди у цій країні чомусь завжди у більшості.
2 
1
Коментарі
8