У ранньому дитинстві я був улюбленою іграшкою для двоюрідних братів. Хлопці по черзі приходили з армії і бралися за моє виховання.
Андрій — старший, садив мене на велосипед і катав околицями Тального. Якось у вересні було тепло.
— А пішли падати у воду, — запропонував я.
На ранок обоє лежали з ангіною.
— Хай Юрі 3 роки, але ж тобі за 20! — сварила сина тітка Галя.
Потім Андрій виїхав до Маріуполя. Зате з армії повернувся Женя. Він був фанатом техніки: паяв старий магнітофон "Нота", що часто виходив із ладу. Всі кнопки на ньому були білі, а одна, яка позначала запис — червона. Мені страшенно подобалося тихцем натискати на неї, що неабияк злило Женю.
У дитинстві брати між собою чубилися. Старший дорікав молодшому за білу голову. Мовляв, підеш на річку, почнеш купатися, а тут мати гукає.
Тітка виходила на високий берег Гірського Тікича і за кількасот метрів безпомилково визначала у гурті своїх хлопців. Орієнтиром для неї була біла, ніби полита сметаною, голова Жені.
Відтоді минуло пів століття. Мені вже за 50. На скронях сильно проступає сивина.
— Юро, давай тобі зафарбую виски, — підступає дружина. — Бо негарно.
— І думати не смій! — серджуся. — Сивим краще, ніж лисим.
Минулого тижня вперше за час карантину їздив до Тального. Хотів піти на кладовище, де сім могил родичів. Серед них — і тітка з дядьком. Їх ніхто не відвідує. Братам — за 70. Андрій живе під Маріуполем і ні з ким не родичається. Женя — в окупованому Луганську. Звідти не наїздишся.
Тільки-но збирався вийти з хати — влупила гроза.
— А давай я сходжу, — пропонує сьогодні жінка. Вона їде з Черкас до тестя в село. — Розкажеш мені, де шукати могили.
Я дивлюся на Надю зверхньо. Вона погано орієнтується на тальнівському кладовищі. Знаю, що телефонуватиме через кожні 5 хвилин, крутитиметься на місці, гаятиме час. І ніхто їй не допоможе, не гукне. Бо голова в Наді досі не біла.
1 
1
Коментарі
1