Янукович і штани

— Кажуть, ти з Бельгії повернувся, — телефонує в суботу сусід Сашко. — Ну, то ми з Миколою зайдемо ввечері.

Не опираюся. Маю що розказати друзям. По хлопцях можна звіряти годинник. Рівно о шостій вони на порозі. Після години посиденьок заходить розмова про політику.

— А ти чув, що в Христинівському районі в школі висів портрет Януковича? — питає Сашко.

— Не тільки чув, — кажу. — Я й сам писав про це.

Згадую про "легітимного" й розповідаю хлопцям про перше знайомство з ним. Це було в Каневі в березні 2010 року. Щойно обраний президент приїхав вручити лауреатам Шевченківські премії. Із Черкас прибув повен автобус журналістів. Я виходив останнім, ступив на лід, який виявився жижею, послизнувся і впав. Уся права штанина вмить стала мокрою.

— Боже, що робити? — думаю. — Залишитися в автобусі, нічого не написати й отримати на горіхи від редактора? Чи піти на Чернечу гору з мокрою штаниною?

Страх перед начальством бере гору, і я рушаю разом з усіма. Найменше на мене звертають увагу працівники СБУ. Швидка перевірка на металодетекторі, і можна йти далі.

На горі повно народу. Стоять півколом. За задумом, люди мали дивитися в той бік, звідки повинен з'явитися Янукович. Однак усі вирячилися на мої штани. Від сорому хотілося провалитися крізь землю. Ніби на зло, президент затримувався.

Прибуттю кортежу я зрадів найбільше. Публіка забула про мене й переключилася на Януковича. Остаточно розслабився, коли донецька делегація вирішила оглянути приміщення музею. Поки всі ганяли за президентом, я сушився біля батареї. Коли вийшов із музею, вже нічим не відрізнявся від решти присутніх.

Далі з хлопцями згадуємо чотири роки самовпевненого правління ­Януковича.

— А пам'ятаєш, як "гарант" тікав вертольотом і мішки з доларами пакував? — говорить Микола.

Звісно, пам'ятаю той кадр. Здалося навіть, в Януковича теж були мокрими штани.

×