Мою сім'ю рве на частини. Старша донька працює в Італії. Менша-школярка в червні їде до Бельгії вчити фламандську мову. Звідти повертається, сидить тиждень удома й летить у Францію — вдосконалювати французьку.
Жінку теж удома не втримаєш — за найменшої нагоди їде в село до 88-річного тестя. У селі їй добре. Я почуваюся альпійським селянином середини ХХ століття. В горах віками не змінювали уклад життя — пасли кіз, робили бринзу, аж доки багаті дядьки не набудували гірськолижних курортів. З ними прийшли прогрес, розваги й гроші.
— Моя коза дереться в гори, — скаржився житель Альп. — А мою жінку тягне в долину.
Днями наша школярка поїхала в Ужгород на учнівську олімпіаду.
— Батьку, як тут гарно! — телефонує дорогою. — Дай слово, що влітку ми сюди обов'язково приїдемо.
Я не встигаю відповісти — розмова переривається, бо в горах зникає зв'язок.
Тим часом жінка-вчителька, скориставшись канікулами, подалася в село. Тягає воду з криниці, сіє моркву. У вільну хвилину бігає до лісу за пролісками. З Лісового майже не телефонує — немає потреби.
— Мобільний почала шукати в день від'їзду, — розповідає. — Добре пам'ятаю, що вкинула його до кишені старої куртки. Там підкладка вже геть розірвалася. За 2 години до від'їзду схопилася. Обшукала всі кишені — немає. Облазила всю хату, оббігала подвір'я — як корова язиком злизала. Почала панікувати — бачу, що не знайду.
У важкі хвилини Надійка молиться.
— Помолилася Богові й раптом згадала, що забула батькові принести дров. Накинула куртку й побігла в дровник. Верхні ряди ми вже спалили. Нагнулася, щоби дістати нижні. На голову наповз капюшон. Чую, щось важке сунеться. Помацала — мій телефон. У куртці з рваною підкладкою завалився аж туди.
В останній день березня ми зустрічаємося в Тальному. Світлана їде з гір, Надя — з долин, а я — з міста. Про зустріч домовляємося телефоном.
2 
1
Коментарі
1