Пʼятниця, 17 січня 2020 16:55

Українці-канатохідці

У ці перші дні нового року я думаю, як зв'язувати минуле й майбутнє. Як дивитися вперед, не втрачаючи пам'яті.

Українці мають особливі стосунки з минулим. На відміну від багатьох народів, ми не маємо своєї "золотої доби". Сьогодні у світі відроджується консервативний популізм з його утопією щасливого минулого. Він вважає, що "колись" було значно краще. З цього консерватизму народжується політика ностальгії. Часто агресивна щодо інших і щодо нового.

Але наше минуле – це здебільшого історія страждань і розчарувань. У нас не може бути політики ностальгії. Ми не були центром всесвіту, не мали потужної імперії, ніколи не почувалися по-справжньому щасливими. Гірше того – нам ніколи не давали спокою. Знищували, змушували асимілюватися. Або ми з легкістю приймали владу інших.

Відсутність "золотої доби" робить нас народом, який мусить шукати щастя в майбутньому. Трамплін, від якого можемо відштовхнутися. Але цей футуризм не має бути радикальним. Складне минуле не означає, що воно – tabula rasa і що маємо починати все з чистого аркуша. У минулому є чимало підпор, без яких ризикуємо стати одноногим звіром, який ніколи по-справжньому не стрибне.

Наприклад, є метафора громади. Вона тягнеться крізь роботи багатьох українських авторів і крізь століття. Головне в питанні громади – як об'єднуються (чи роз'єднуються) конкретні люди в спільноти. Добровільно, без примусу.

Так мислило Кирило-Мефодіївське братство з його ранньохристиянською утопією, сумішшю ідей Французької революції і християнства, містики і соціальної організації. Його громада сильно відрізнялася від "общины" і "соборности" російських слов'янофілів тієї самої доби.

Громада була ключовою для мислення Драгоманова з його ідеєю української "анархії" – такої відмінної від одночасного йому російського анархізму Кропоткіна чи Бакуніна, з якого виріс більшовизм. Для останніх "анархія" – це монархія навпаки, прагнення вбити царя, аби на його місце поставити іншого. Для Драгоманова "анархія" – це антипод "монархії", шлях влади знизу вгору, від людей до громад і від громади до держави. Вона, зрештою, стала теоретичною основою сучасної реформи децентралізації.

Про громаду мислить Винниченко з ідеєю кооперативної економіки, в якій конкретні заводи мають належати конкретним спільнотам робітників, а не олігархам чи комуністичній державі. Соціалізм Винниченка – це децентралізація, кооперативи, співзасновництво і співвласність – усе те, що ми сьогодні називаємо стартапами, коворкінгами і відкритими системами. Як же все це відрізняється від більшовицької централізації, знищення самоврядності, індивідуальної ініціативи і просто знищення людей.

Наше мислення в минулому часто було сфокусоване на темі вільних індивідів і вільних громад. Плюс цього мислення – в його антимонархічності. Це те, що нас відрізняє від російського політичного проєкту. Його мінус – у немасштабності. Бо державу постійно мислимо в термінах індивід – громада. І кожна нова влада намагається побудувати свою маленьку громаду, маленьку масонську ложу, замість того, щоб поширювати логіку вільного об'єднання і творення далі й далі суспільством.

Як зберегти свободу індивідів і громад, але все ж збільшити масштаб і додати сюди системи та інституції? Як зберегти ініціативу і спроможність, але при цьому не мати суспільства егоїстів? Як побудувати суспільство спроможних людей, які проявляють ініціативу, але мають розвинену здатність до співчуття, взаємодії та допомоги іншим? Ось наші виклики сьогодні.

Життя – це канатоходець над прірвою. Чи виживе він, залежить від того, чи вміє тримати рівновагу. Рівновага між майбутнім і минулим, надією та пам'яттю, індивідом та громадою, собою і світом – це те, чого варто сьогодні прагнути, аби рухатися вперед і не впасти у прірву

Зараз ви читаєте новину «Українці-канатохідці». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

3

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода