Твоя країна – твоє немовля. Ти ніколи, ніколи її не залишиш. Не кинеш ні на хвилину. Прокидаєшся, коли вона не спить. Твій мозок створено для фіксування її аудіохвиль. Вона залежить від твого молока. Вона шукає твого тепла. Вона без тебе ніяк, і тому ти без неї ніяк.
Ти береш її із собою під землю, ховатися від ракет. Можливо, вона народилася саме там, у темряві підземель. Можливо, пройшли місяці, перш ніж вона побачила небо й польоти птахів. Її колискові – посічені уламками ворожих бомб. Їх співають у соль мінорі в унісон зі звуками протяжних повітряних тривог.
Ти не одразу відчула її присутність у собі. Ти не знала одразу, чи її зберегти. Можливо, бачила в ній загрозу самій собі. Можливо, бачила в ній тюрму для своєї свободи.
Але потім усе змінилося раптом і назавжди. Країна стала для тебе кимось своїм і назавжди живим. Ти почав упізнавати її запахи та її кольори. Почала чекати моменту, коли доторкнешся до її шкіри. Ти зазирнула в її очі й упізнала там власні втіхи та болі.
Твоя країна – твоє немовля. Усе в ній тепер залежить від тебе. Вийди кудись на день, і вона помре. Сядь у літак, полети за океан, і вона захлинеться у плачу. Забудь про неї на тиждень, і її вкрадуть у тебе назавжди. Віддай свої права на неї на мить – і їх уже не повернеш. Вона без тебе пропаде, захворіє, загине від голоду. Її смерть буде смертю твоєю. Її завтра буде завтра твоїм. Твоя країна – твоє немовля.
Вона потребує тебе відтепер щодня. Коли ти виходиш по молоко, то телефонуєш і питаєш, як вона. Купуєш це молоко, і хліб, і цукерки, і дзвониш знову й питаєш, чи все гаразд. Ти дзвониш навіть тоді, коли їдеш у ліфті й побачиш її за хвилину. Відчиняєш двері, береш на руки, питаєш: як ти, це я. Твоя країна – твоє немовля.
Вона потребує щоденних дій. Змушує тебе забути слова "відпочинок" та "вихідні". Вона звужує твій простір і час, перетворюючи їх на вістря стріл. Можливо, ці вістря колись тобі допоможуть, принаймні ти точно не будеш беззбройний тоді.
Ти знаєш, що якщо не ти, то хто? Знаєш, що тут ти тепер незамінний, є лише ти й більше ніхто. І раптом розумієш, що в цій країні мільйони незамінних людей. І всі вони мислять приблизно так само, як мислиш ти. Що бути незамінним сьогодні – обов'язок і привілей. Бо твоя країна – твоє немовля.
І водночас ні, все не так. Країна твоя – старець, що вріс у дерева глибоких лісів. Він має мудрість корінь і твердість кори. Він дасть тобі мову, коли ти її забув. Він нагадає про тих, хто дав тобі шанс на сьогоднішній день і на ще один, і на ще. Він нагадає, хто на цій землі народжувався й помирав. Він збереже пам'ять про тебе, передасть її нащадкам твоїм із підземною водою і холодним осіннім повітрям.
Але старець цей виріс із таких, як ти. Із тих, хто вважав, що має завжди зробити більше, ніж усі вони. Із тих, хто думав, що земля без нас пропаде. Що вона не зустріне завтрашнього дня, якщо чогось не зробити просто зараз, просто сьогодні, просто тепер.
Нація – це коли ти більше даєш, ніж береш. Коли завжди маєш сили подарувати щось іще. Коли крізь втому та розпач все одно бачиш сонце й завтрашній день. Коли так багато залежить від тебе й тих, хто стоїть пліч-о-пліч із тобою. Коли, якщо ти сьогодні проспиш чи провтикаєш, сонце впаде на землю і Дніпро потече на північ.
Нація твориться тусою незалежних людей. Тих, хто завжди готовий іти всупереч, але коли треба – бути в одному човні. Тих, хто знає, що їм за великим рахунком ніхто нічого не винен і так буде завжди. Тих, хто готовий узяти на руки країну, своє немовля. Бути з нею сьогодні, завтра, за рік, до кінця буття. І сказати: так, це моя країна, так, моя рідна, це я.
3 
1
Коментарі