Люди повертаються до своїх селищ і міст. Їдуть додому, хоча часто цього дому немає. Він став скелетом самого себе. І від квартир лишилися тільки кілька стін і кілька сантиметрів попелу. Все вигоріло, і ти не знаєш, скільки в цьому попелі меблів, одягу, дитячих іграшок, а скільки людської плоті.
Люди повертаються, хоча школи розбиті, а дитячі садки зачинені. Хоча машина твоя – на цвинтарі автівок. Хоч обабіч доріг стоять таблички "Обережно, міни". Хоча на вулицях досі порожньо, але ти щодня зустрічаєш нових знайомих, які теж знову тут. Хоча багато магазинів досі зачинено, але на деяких із них висять таблички "Ми знову з вами". Люди повертаються.
До Русанова біля Києва, через який пролягав фронт і де вулиці обабіч річки розбомблені з обох боків. До харківської Салтівки, де на вулиці Наталії Ужвій немає жодного будинку, який із білого не перетворився б на чорний. До Бородянки, де біля пораненого Шевченка і знищених російськими авіаударами дев'ятиповерхівок – дитячий майданчик, на якому грається малеча. А позаду нього – ставок, в якому вони купаються і голосно сміються. Тут була смерть, але на неї знову наступає життя. Витискає її з її володінь. Прориває лінію фронту дитячим сміхом.
Дехто з поверненців живе в модульних містечках. Зранку вони йдуть на свої городи, увечері ночують тут. Городи – це продовження їхніх тіл. Біля зруйнованих будинків – акуратні зорані ділянки. Тут уже все проростає. Це теж наступ на смерть. Життя ховається десь глибоко внизу, у темряві українського чорнозему, у тіні українських дерев. Воно завжди знайде шлях нагору.
Люди повертаються, хоча тут досі немає роботи. Магазини, в яких вони працювали, розбомблені. Заводи, на яких "робили" їхні батьки, розкрадені. У лісах і полях бути не можна, тут досі не розміновано. Тобі здається, що ти повертаєшся в нікуди, але це "нікуди" має назву, ім'я, історію, запах. У ньому ти виростав, тут захочеш колись померти. Відчуваєш себе стовбуром без гілок, бо все, чим ти обріс за ці роки, згоріло чи забрано. Але люди повертаються.
Що далі від ран, то важче. Що далі від лінії фронту, то більший фронт усередині. Інколи біля війни спокійніше. Мир має бути нормою людського життя, але коли навколо війна, мир стає аномалією. Сміх, жарт, радість стають симптомами хвороби. Ти дивишся на щасливих безтурботних людей, як на смертельно хворих. Ти їм співчуваєш. Бо після цього всього здорова людина не може бути щаслива.
І ти повертаєшся не тому, що десь там погано. Не тому, що тебе не прийняли. Не тому, що немає перспектив. Ти повертаєшся, бо не можеш без цих місць. Бо не вмієш ходити по інших вулицях. Не можеш вивчити інші назви й топоніми. Не можеш плавати в інших річках. Не можеш споживати іншу воду. Бо коли в тебе забирають твій дім, здається, ніби ампутували частину тебе.
Люди повертаються, хоча завжди є ризик втратити тут життя. Але страх втратити життя тут, на своїй батьківщині, виявляється меншим. Життя вплітається в місце, пускає в ньому коріння.
Люди повертаються, бо відчувають себе клітинами однієї кровоносної системи. Її еритроцитами. Вони потай ненавиділи своїх сусідів, але тепер зрозуміли, що без них не проживуть ані дня. І вони снують човниками від одних до інших, несучи в собі пакуночки того, чого бракує на іншому кінці вулиці, міста, країни. Вони стають частиною більшого цілого і так віднаходять себе. Їхні обличчя віддзеркалюють мільйони інших облич. У їхніх очах світяться тисячі імен.
Люди повертаються, бо ми також рослини. Бо наша батьківщина – це сад божественних пісень. Чужинців ми боїмося більше, ніж смерті. Втратити коріння боїмося більше, ніж втратити кінцівки.
Зрештою, ми знаємо, що на нас тут завжди чекають. На нас чекає наша земля. Її запах, її твердість, її безкомпромісність. А там, де є людина і земля, завжди буде сад. Пісень – божественних і людських.
1 
1
Коментарі