Війна розриває з тим, що завжди було з тобою, що завжди було тобою. Вона залишає наодинці з маленькими рештками тебе. Бо ти не ти без кольору твоїх стін. Бо ти не ти без тріщин на асфальті твого подвір'я. Бо ти не ти без скрипу гойдалок на найближчому дитячому майданчику. Бо ти не ти без погляду сусідки, яка завжди сміється, коли бачить твоїх дітей.
Ті, хто покинув свої міста, пишуть їм любовні листи. Ґуґлять їх у новинах, теґають їх у соцмережах, запрошують їх на побачення уві сні. Що сталося з тим магазинчиком на розі сусідніх вулиць, якими я ходив щоранку? Хто із сусідів лишився, а хто поїхав, а хто, можливо, вже повернувся? Чи працюють світлофори на перехрестях? Чи цвітуть абрикоси на твоєму подвір'ї?
Люди – такі непевні, такі безґрунтяні, такі мандрівники: раптом виявляється, що вони приростають корінням до своїх земель, немов рослини, немов квіти. Чіпляються корінцями за відсирілу цеглу своїх будівель. Раді повернутися туди, куди раніше повертатися було банально чи навіть сумно. Кажуть родичам чи друзям, які лишилися тут: зроби фотку з мого подвір'я. Зайди в мою квартиру і скажи їй, що я люблю її.
Але декому не буде куди повертатися. Їхні простори ампутовані, і їм ще довго доведеться ростити нові. Ростити простір – це як ростити дітей. Спочатку ти про них піклуєшся, потім вони про тебе. Коли твого простору не стає, раптом розумієш: ти більше не маєш тіла. Бо не можна той бездомний загублений шмат матерії з руками й ногами називати твоїм тілом. Занадто мало. Занадто слабко. Занадто не по-людськи.
Війна вчить того, що ми – значно більше, ніж ми є. Що наші тіла вміщують у себе простір наших помешкань і наших міст, і нашої країни. Що наша пам'ять іде значно глибше, ніж пам'ять наших кількох десятків років. Що в нас говорять духи наших померлих, вплітаючись у тіла тих, кого ми ще маємо народити.
Війна вчить нас того, що речі говорять. Що вони теж мають право змінювати свої значення. У цьому світі вікно – це вже не вікно, а наприклад, джерело небезпеки. І світло – вже не світло, а наводка для ворога. І селфі на блокпосту може коштувати комусь життя. І тарілка рисової каші, зроблена волонтером для переселенця, – це знак любові.
Речі стали текстами, які розповідають нам нові історії. Реальність ти оцінюєш у простішій і суворіший логіці: що допоможе нам вижити, а що нас може вбити? Простір перестає бути однорідним: десять кілометрів на північ – і ти опинишся там, де тебе можуть убити. Час перестає бути однорідним: кілька годин затримки – і ти можеш не пережити сьогоднішнього дня. Час і простір сьогодні – вершини і провалля. Кожен будує в них свої стежки, і жодні супутники тут не допоможуть. Кожен іде навмання.
Війна нам дає відчути, яким помилковим є індивідуалізм. Як сплетені ми в мереживо колективних тіл. Як відчуваємо своїх, як знаємо, що ці люди на дорогах, у містах, під руїнами, зі зброєю, у тилу – це ми. І ті, хто ходив по цих вулицях сто років тому, творив і боровся, – це також ми. І ті, хто прийде після нас, відбудовуватиме ці землі чи освоюватиме нові планети, – це також ми.
Ці люди, речі, спогади, надії – це те, що живе з тобою. Війна їх відриває від тебе, але дає ще більше їх відчути. Війна – це стан прискореного загублення. Вона збільшує наші шанси загубити все, що ми любимо. Все, що є нами. Рідних, близьких, самих себе. Але вона також може стати можливістю для набуття.
Росія розпочала цю війну, бо давно себе загубила. Її божевільна деструктивність пов'язана тільки з одним: зробити так, щоб цю загубленість відчули й інші. Щоби втрати стали законом історії. Якщо вона втратила себе, то яке право мають інші себе зберегти?
Але нам Росія – давно не закон. І хоч якими болючими є наші втрати, ми продовжуємо зберігати і здобувати. Ми не можемо себе загубити, бо вже віднайшли. Віднайшли те, з чим живемо, що завжди є з нами, що завжди буде з тобою. Твій ліс, твоє поле, твоє село, твій блокпост, твої кохані, твої майбутні. Цього ми не загубимо. Бо нами нас робить те, що ми готові захищати. Що ми будь-що прагнемо лишити із собою.
2 
1
Коментарі