Ексклюзиви
Пʼятниця, 22 жовтня 2021 17:00

Коріння небес

"Той, хто не шанує минулого, втрачає майбутнє. Хто знищує своє коріння, не може зростати". Так писав легендарний австрійський художник і архітектор Фріденсрайх Гундертвассер. У Відні – кам'яному, цісарському, трохи помпезному – Гундертвассер будував щось геть протилежне: реальність ботанічну, водяну, єднання стихій, "сотень вод". У цій реальності немає прямих ліній. Прямі лінії – це злочин проти природи, вважав він. Немає простих геометричних фігур – натомість багато лабіринтів, рослинних і вегетативних стосунків із життям, де кожен новий корінець невідомо куди приведе, де кожна нова гілка має свою унікальну форму.

Будинки Гундертвассера у Відні не мають прямих ліній теж – підлога тут нерівна, немов ходиш по природних пагорбах, потрапляючи ногами то в узвишшя, то в провалля. Це будинки, які не протиставляються природі, а виростають із неї; де трава, кущі й дерева можуть рости посеред вітальні, а можуть проростати просто на даху, і тоді ти живеш, ніби не в будинку, а в печері, хованці, криївці. І все це живе й розквітає завдяки воді, стихії життя, з якої ти великою мірою і складаєшся, з якої ти народився, від якої назавжди залежиш.

"Хто знищує своє коріння, не може зростати". Людина – теж трохи ботанічна істота. "Коріння" не є лише довільною метафорою: якимось чином вона говорить про людську природу щось надзвичайно важливе. Ми не можемо підійматися до небес, якщо не спускаємося вглиб, у шахти того, що було. Небеса мають коріння: це добре знав інший видатний творець ХХ століття, письменник Ромен Ґарі.

Є чимало прикладів, коли людське коріння хотіли обірвати. У ХХ столітті знекорінювання стало методом і метою великих тоталітарних машин. У ХХІ столітті цей процес значно менш болісний, але ефективніший: амнезію нам продають щодня в божевільному потокові новин, у наркотику змін. Ми всі якоюсь мірою стали "безґрунтянами", якщо скористатися метафорою Віктора Домонтовича, яку потім так розвинув Юрій Шевельов.

Але пускати коріння – не означає бачити в минулому тільки добро. Земля, там унизу, не завжди наповнена світлом і повітрям. А краще сказати: ніколи ними не наповнена. Дивитися в минуле – означає, не лише тягти з нього для себе "поживні речовини", а й дивитися в очі злочинам і трагедіям.

Україна сьогодні – одна з найбільш амнезійних країн. Більшість наших міст – сліпці, що не знають про себе нічого і бояться цього знання. Наші простори – tabula rasa, і з цими порожніми дошками нам, виявляється, комфортно.

Можемо в усьому звинувачувати тоталітарний Радянський Союз та його залишки – і це справді так, він винен за величезну частину цієї штучної амнезії. Але чи не продовжуємо ми культивувати її в собі? Дехто хоче бачити у своїх предках тільки героїв, дехто – тільки жертв, дехто – тільки вбивць. Але хіба так буває? Нація ніколи не може бути вся святою чи проклятою, а значить, серед неї завжди будуть праведники і будуть злочинці. Чи готові ми визнати, що серед нас були не тільки жертви чи праведники, а й також чимало вбивць?

Ми так хочемо побудувати нову країну і здійснити "квантовий стрибок у майбутнє", що знову заплющуємо очі на те, що сховано в глибині. Але без аналізу свого коріння не буде шляху вперед. І історія наша – теж ботанічна й заплутана, в ній немає прямих ліній, а є часом світлі, а часом моторошні лабіринти. У серцях багатьох із них ховаються Мінотаври.

"Той, хто не шанує минулого, втрачає майбутнє". Можна продовжити цю фразу: хто боїться сміливо дивитися в очі своєму минулому, втрачає майбутнє. Небеса і справді мають коріння. Це коріння не завжди покаже те, що ми хотіли би побачити. Але знання – краще за незнання. А бачення – краще за сліпоту. І пам'ять – краще, ніж амнезія. Особливо, коли ця амнезія штучна.

Зараз ви читаєте новину «Коріння небес». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі