Ексклюзиви
Пʼятниця, 20 серпня 2021 17:00

Час зрілості

Тобі вже 30. Це все ще молодість. Але й крок до зрілості. Хоча ні, звісно: тобі багато сотень років чи навіть тисячоліть. 30 – стільки одній із твоїх реінкарнацій. І кожна має свій ритм.

Зараз часто думаю про зрілість. Чому? Бо надто довго почувався дитиною. За яку хтось все одно щось вирішить. Якій хтось все одно допоможе. Якій хтось все одно перейде дорогу. Якій хтось все одно.

Зрілість – це здатність обійтися без цього "хтось". Здатність постійно дорослішати. І сміливість приймати остаточні рішення – хоча б на твоїй ділянці території.

Але найголовніше: зрілість – це розширення твоїх меж. Сміливість брати відповідальність за інших, якщо вони цього потребують. Тільки той, хто бере відповідальність за когось іще, є по-справжньому суб'єктним. Тільки той, хто думає і діє з огляду на те, що є більшим від нас, може уникнути пастки лінивого мислення. Ліниве мислення – це сподівання на когось чи страх перед кимось. Цей хтось – завжди зовнішня сила. Перекладати провину на іншого чи сподіватися на милість від іншого – це не зрілість.

Нам варто вчитися зрілості. Ми боїмося бачити центр свого світу в собі. Боїмося брати відповідальність за себе й за інших.

Ми не одні такі. Світ стрімко інфантилізується. Він усе більше нагадує немовля, яке щомиті потребує нових іграшок – і одразу про них забуває. Чи на старця, який знову став немовлям. Світ живе моментом, миттю, спалахом. Він пливе за течією, не чуючи шуму водоспаду попереду. Цей світ або боїться розширювати свої межі, або робить це раптово, не думаючи про наслідки.

Відповідальність приходить тільки тоді, коли ти виходиш за межі себе. Суб'єктність приходить тільки тоді, коли ти розширюєш її до інтерсуб'єктивності. Ти не можеш просто сказати "я відповідаю тільки за себе і ні за кого іншого": це позиція слабкості. Це зізнання в тому, що я не впливаю на те, що відбувається за моїми межами. А тому зі світом за своїми межами я завжди веду програшну боротьбу: я на нього не впливаю, він на мене впливає.

Похід до зрілості має кілька правил.

Правило номер один: виходити за свої межі. Брати відповідальність за інших, не тільки за себе. Так ти робиш світ зрозумілішим для себе, перестаєш думати, що він наповнений чудовиськами, які змовилися проти тебе.

Правило номер два: бути готовим, що всі відвернуться від тебе. Мусиш мати достатньо міцності, щоб упоратися самому. І достатньо броні й ресурсів, щоби бути одним у полі воїном. Це і є незалежність. Але…

Є правило номер три: вірити у співпрацю і взаємодопомогу, попри правило номер два. Бути готовим, що від тебе всі відвернуться, але вірити, що суттю людського буття є взаємодія. Всі найсильніші речі світу народилися зі співпраці. Думати, що ти можеш дати іншим, а не тільки що можеш отримати, – це також зрілість.

Брак відчуття взаємодії, замкненість на собі, нездатність виходити за свої межі – одна з наших великих проблем. Почитайте нещодавнє дослідження "Від незалежності до взаємозалежності": ви всі ці симптоми побачите.

Це прості правила, але їх складно дотримуватися. Нас може поглинути інерція. Завжди простіше летіти на автопілоті. Але зрілість полягає в тому, щоб самому обирати маршрут, швидкість і пальне.

Я не хочу тебе вчити, у твої 30. Я хочу сам навчитися. У багатьох із нас із цим проблеми. Ми, українці, звикли жити в емоції пригноблення. Звинувачувати зовнішні причини й на них сподіватися. Звикли бачити в іншому великого ворога або великого спасителя. Звісно, ми маємо право на підпільно-­повстанський дух – це наша основа. Але його сьогодні замало. До нього треба додати сміливість створювати, а не тільки повставати й відстрілюватися.

Час для цього настав. Час зрілості.

Зараз ви читаєте новину «Час зрілості». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі