У30-годинну подорож з Києва до Бухареста я не встиг нічого купити з їжі. Лаяв себе немилосердно. Та коли на перон київського вокзалу під'їхав поїзд із двоголовими орлами, халепа видалася ще більшою. Поїзд, яким я мав їхати, прибув прямо з Москви.
Якщо й не помру з голоду, то напевно дістану за дітей російських дипломатів, які місяць тому потрапили під руку варшавським хуліганам. А тут ще друг із Варшави прислав sms: "Москалі побили наших дипломатів". Я прочитав це саме тоді, коли поїзд рушив.
Щоби ні з ким не розмовляти, завалився на свою полицю й заплющив очі. На межі сну й реальності форма російського провідника ввижалася мені мундиром офіцера КДБ.
Замість стусана за русофобію мене нагодували
А сусіди по вагону – блатними, які напевно думали розіграти в карти мої черевики, багаж, а може, і життя...
— Ну що, поспали трохи? Тепер треба під'їсти, все готово, – сказала жінка з протилежної полиці й показала на заставлений стіл: котлети, курка, огірки, перець, помідори...
Замість стусана за польську русофобію, за підтримку поляками помаранчевої революції і побиття варшав'янами російських дітей мене нагодували. Показували фотографії своїх рідних. Питали, як живеться в Польщі, розповідали, що чувати в Росії.
Посоромившись об'їдати сусідів, вечеряти я пішов до вагону-ресторану. Щойно сів за столик, як переді мною з'явилися шахи.
— Зіграємо партію? — запитав чоловік, який мить тому порядкував за ресторанною стійкою.
— Чом би й ні? — погодився я.
Змагалися до світанку. Я виграв лише раз.
— Не переймайся. Все одно перемагає дружба, — підбадьорив
на прощання мій російський суперник.
До Бухареста прибули із 7-годинним спізненням. Я вийшов із вагону стомлений, але ситий і неушкоджений.
2 
1
Коментарі