"Україна витіснить російські війська до старої лінії розмежування до початку 2023 року" – Ґустав Ґрессель

Так, хоча російські військові блогери кілька тижнів не раз говорили про концентрацію українських військ у цьому секторі. Були й аналітики, які знали, що буде наступ. Армійське керівництво Росії мало це помітити, але явно зробило неправильні висновки. Загалом російська розвідка має явні недоліки. Це також можна побачити в авіаударах по ланцюжках постачання зброї із Заходу. Вони мало перехоплюють. Вони б'ють по цілях, які є в інтернеті, на заводи з виробництва озброєнь. А ось з рухомими цілями у них великі проблеми.

Мене дивує, що бойові дії росіян настільки негнучкі, схематичні, як і за радянських часів. Ключовим фактором, чому російська армія так погано показала себе у війні з Грузією, і чому Захід мав переваги у війні в Перській затоці, крім технічної переваги, була якість військового керівництва. Російська армія саме тому, що вона вже не така численна, як за радянських часів, потребує сучасної офіцерської підготовки.

Також вони начебто провели реформи, старі офіцерські школи закрили, а підготовку змінили. Але ми бачили з лютого, що результат нульовий. Російська армія після 2014-го стала ще непрозорішою.

Вся ця політична радянська ностальгія, яку несе із собою путінський режим, убиває будь-яку військову реформу. Україна 2015 року була там само, де зараз російська армія. Потім прийняла поради від американців, британців і поляків, як реформувати навчання відповідно до західних стандартів. Я бачив це знов і знов, коли їздив на Донбас. Ця зміна робить їх швидшими, спритнішими й кращими. Щодо аспекту демократії, теж її бачу в цій війні. Німецький вермахт, наприклад, також провадив гнучку війну. Незалежність нижчої ланки управління – одна з причин його ефективності впрододвж тривалого часу.

Близько 20 тисяч російських солдатів зараз відрізані на правому березі Дніпра через зруйновані мости. Може, їм щось переправляють пішки, але важка техніка залишиться на іншому березі. Навіть якщо українські успіхи в Херсоні незначні – брак боєприпасів сильно обмежує свободу дій росіян.

Друга проблема – постачання живої сили. Восени 2021-го російські війська, які зараз дислоковані на Донбасі, підписали контракти на військову службу. Термін дії закінчується восени. Контракти з іншими військами закінчуються взимку. Тепер, звісно, можна тримати людей в армії примусово. Але це погано. Ці солдати просто дужесильно невмотивовані.

Це причина, чому люди в Москві так нервуються. Не бачу шансів, щоб російська армія знову мобілізувала сили, щоб перехопити ініціативу. Коли вони обманюють багато своїх, у них вистачає сил, щоб оборонятися та утримувати те, що є. Але ініціатива залишається в української сторони.

 

Мобілізація – не те, що відбувається після натискання кнопки. Їм довелося б набирати багато резервістів з нуля. Це не повністю боєздатні підрозділи, навіть якщо візьмуть їх строчників. Їм доведеться місяцями тренуватися, щоб сформувати згуртовані бойові одиниці. Українській стороні також знадобилися місяці. Українців почали мобілізувати ще в лютому.

На початку травня вони ввели на Донбас перші сили територіальної оборони й ті з тріском провалилися. Вони воювали набагато гірше, ніж нормальна українська армія. Ця якісна різниця зараз стає дедалі меншою зі збільшенням бойового досвіду. Тож якщо Путін зараз спалюватиме призовників із Санкт-Петербурга чи Москви в топці війни як гарматне м'ясо, всередині країни це буде ризиковано. Тоді твої громадяни божеволіють. З іншого боку, Путін справді не має часу вичікувати.

Ні – у короткостроковій перспективі. Але, можливо, так, у середньостроковій. Питання, чи наважиться Путін зробити це, і чи може це змінити правила гри? Путін міг би відступити за стару лінію зіткнення з нинішніми силами й захистити її. Однак якщо він прагне початкової мети війни, тобто знищення України, "повернення її додому, до Росії", йому не уникнути мобілізації.

Проти української армії чисельністю до 700 тисяч осіб йому довелося б мобілізувати не менш як 1,5 мільйонів солдатів. Це триватиме не менш ніж шість місяців, перш ніж вони будуть готові до бою. Наскільки великі будуть втрати в такому масовому бою, невідомо. І навіть тоді Путін все одно не мав би гарантованого успіху. Це ускладнює рішення для Москви.

Звісно, теоретично Росія має домінування в ескалації. Але теоретично США теж мали таке домінування ескалації над Афганістаном чи СРСР над Афганістаном. Це нічого не змінило в загальній ситуації. Бо завжди йдеться про те, що підтримує саму політичну систему.

Це стосується й застосування ядерної зброї. У перші години Харківського контрнаступу Росія, імовірно, могла б зупинити його ядерним ударом. Якби ви скинули туди ядерну бомбу, бригаду розірвало б навпіл. А якби Росія скинула на армію на всій країні 20–30 ядерних ракет, Україні забракло б сил. Але застосування ядерної зброї мало б величезні наслідки для самого Путіна.

Росіяни недавно зміцнили міжнародний дипломатичний фронт з боку нейтральних держав – від Індії до Бразилії. Для Путіна важливо, щоб ці країни не продовжували підтримувати ті чи інші фінансові санкції проти РФ, щоб вони залишалися нейтральними. В іншому сценарії, все буде в більшій небезпеці.

Не в НАТО справа. Це питання до США. Із застосуванням ядерної зброї війна не закінчиться автоматично. Для Вашингтону тоді впаде безліч бар'єрів у плані постачань зброї Україні й подальших санкцій проти РФ. Росіяни це відчують. Крім того, американці й британці слухають відносно велику кількість російських військових перехоплень. Таким чином, у кожному сценарії буде період попередження. З нестратегічною ядерною зброєю ланцюжок ухвалення рішення доволі довгий, і всі ці кроки проглядаються західною розвідкою.

На мій погляд, застосування Росією ядерної зброї було б можливим, якби російська армія раптом розвалилася на всіх фронтах. Тоді солдати, які втікають додому, стануть для Путіна внутрішньополітичним ризиком. За умов таких обставин, через використання ядерної зброї Путін міг би спробувати зберегти командування своїми силами. Інший сценарій – напад України на Крим. Путін давно вважає його своєю територією. Я не певен, як у такому разі відреагують росіяни.

Український контрнаступ уже переламав перебіг війни. Але це ще перемога. Україна поки що зазнає значних втрат. Нещодавно поляки, чехи, болгари й словаки надали бойові танки, щоб компенсувати втрати. Однак, якщо втрати продовжуватимуться такими темпами, рівень українських запасів узимку буде сильно низьким. Впровадження та навчання нового танка потребує місяці. Уряди мають планувати таке наперед.

Це було зроблено із зенітними комплексами. В Україну досі везли зброю радянського типу, щоб вона одразу могла воювати. А коли вона закінчиться, українці отримають в американців німецькі ракетні комплекси малої дальності Iris-T і ракети до них.

З танками зараз аналогічно. Індивідуальні рішення країн з п'ятьма різними моделями малопридатні. Тому Leopard II цілком би згодився як єдиний зразок. Він перебуває на озброєнні в 13 країнах. Іспанці вже пішли вперед і готові їх доправити. Навіть якщо деякі держави дадуть лише кілька танків, їх буде достатньо. Перевагою буде те, що навчання танкістів будуть рівномірними. Буде лише один логістичний ланцюжок, лише одні запчастини. Сучасний двигун можна встановити на танк Leopard II 1980-х. Це відрізняється від інших танків, яких більше не виробляють. Німеччина хоче лідирувати у Європі. Зараз ми могли б ухвалити хороше рішення в найгіршій безпековій кризі із часів холодної війни.

Умови для подальших українських контратак хороші. Принаймні щодо півночі Луганської області. У росіян там справи погані. Можливі два сценарії. Замороження війни вздовж лінії зіткнення 23 лютого. Другий – перемога України й кінець "народних республік" на Донбасі.

Перед нинішнім наступом моя оцінка полягала в тому, що Україна повільно повертатиме ініціативу з листопада, бо Росія матиме кадрові проблеми, про які я згадував. Але все пішло швидше. Перемога Росії нині настільки малоймовірна, що відкидаю цей сценарій. Думаю, для України реально відтіснити російські війська до старої лінії розмежування до початку 2023 року.