"Для Києва цілі війни зрозумілі. А що з союзниками?" – Джеймі Деттмер

Думки у виданні Politico редактора відділу громадської думки Джеймі Деттмера

Вимагати проявів вдячності – значить вимагати визнання залежності та утвердження своєї влади, зауважив американський психіатр Глен Габбард у статті про подяку і задоволення. Чи було це тим, що робили США та Велика Британія, коли скаржилися на полях саміту НАТО минулого тижня у Вільнюсі на українську невдячність – ствердження своєї влади? Чи це було просте роздратування?

Звинувачення в невдячності зі сторони міністра оборони Великої Британії Бена Воллеса і радника з національної безпеки США Джейка Саллівана, здавалося, були спонтанними, але вони несли в собі ознаки спланованої публічної протидії Києву, а також були попередженням для президента Володимира Зеленського.

"Подобається нам це чи ні, але люди хочуть бачити трохи вдячності", – сказав Воллес, коли його запитали про гнів Зеленського через те, що йому не запропонували офіційного запрошення вступити в НАТО. Воллес порадив інший підхід.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Захід посилюватиме нашу обороноздатність" - Володимир Горбач про саміт НАТО

Явно роздратований Салліван стверджував, що "американський народ справді заслуговує на певну вдячність", коли Зеленський дорікнув йому, припустивши, що президент США Джо Байден відмовився від членства Києва в НАТО, бо "боявся, що Росія програє, боявся, що Україна виграє". Салліван огризнувся: "США активізувалися, щоб надати величезний потенціал, щоб допомогти забезпечити хоробрих українських солдатів боєприпасами, ППО, бойовими машинами, обладнанням для розмінування".

У певному сенсі, дивно, що роздратування Заходу Києвом не виплеснулося на поверхню раніше. Західні дипломати ще рік тому були роздратовані й казали, що Зеленський має пом'якшити свою різкість та прохання, інакше ризикує спричинити суспільний та політичний резонанс. Вони звинуватили його у внесенні сум'яття в ряди союзників. Вони побоювалися, що він ризикує підірвати народну підтримку та єдність союзників своєю невблаганною та різкою пропагандою ще масштабнішої економічної війни проти Росії і закликами робити це швидше, ніж європейські уряди могли б.

Вони говорили, що, хоча Зеленський добре оцінює настрої в українському суспільстві, він не так добре розуміє суспільні настрої і те, як вони можуть швидко змінитися в Західній та Південній Європі, де домовласники та підприємства турбуються, як вижити при погіршенні умов життя, яке посилюється енергетичнимис анкціями проти Росії та стрімким зростанням інфляції, що пов'язане з пандемією. Повільний рух був імперативом для багатьох економічно обмежених європейських урядів. І мало вони розуміли нетерплячість Києва – лише чули більше вимог і звинувачень у слабохарактерності.

У червні минулого року NBC News розповіло, що Байден вийшов із себе в телефонній розмові з Зеленським, коли український лідер почав перераховувати всю необхідну йому додаткову допомогу після того, як президент США щойно закінчив розповідати йому про щойно схвалений ще один пакет військової допомоги на мільярд доларів. З того часу розчарування Заходу лише посилилося через безперервні настирливі нападки, але його ковтали, принаймні, публічно.

Так було до минулого тижня. Сам Воллес зазначив репортерам у Вільнюсі: "Я сказав їм, що минулого року, коли проїхав 11 годин в поїзді до Києва, то перше, що вони зробили – дали новий список потреб. Я їм відповів, що я – не Amazon". За його словами, у той момент, коли Україна отримує нову систему озброєнь, вона одразу починає лобіювати іншу.

Але українські обурення також киплять з приводу того, що Київ вважає затягуванням з боку Заходу, тому Зеленський назвав "абсурдним" відсутність графіку вступу України в НАТО, що викликало покарання – публічні відповіді Воллеса та Саллівана. З погляду Києва, побоювання Заходу щодо ескалації – одна з причин відмови від деяких систем озброєнь. І це недоречно. Українські лідери зневажливо ставляться до російських ядерних погроз, вважаючи їх порожніми та націленими лише на те, щоб налякати західні країни.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хто очолить наступний бунт у Росії?

З погляду українців, західна критика необґрунтована – адже вони борються не лише за свою незалежність та суверенітет, а й за свободу у глобальному маніхейському змаганні між самодержавством та демократією? Вимоги подяки не віддають належне мужності та самопожертві українського народу, а західні уряди надто зациклені на своїх вузьких національних інтересах. І реклама залежності України від Заходу застрягла у багатьох українців, із якими я розмовляв, у міру того, як до них доходили "покарання".

У деяких українських настроях є рація. Західні лідери, особливо американські та британські, також охарактеризували війну як "змагання добра і зла" з величезними ставками на демократію. Вони представили це як боротьбу не лише за територію, а й між цінностями. У такому разі, навіщо стримуватись у тому, що постачаєте, навіщо стримуватись по далекобійних ракетах? Навіщо відкладати постачання F-16? Навіщо заважати українцям завдавати ударів углиб Росії за допомогою західної зброї? Або, як обурювався генерал Валерій Залужний в інтерв'ю Washington Post: "Щоб врятувати свій народ, чому я маю питати у когось дозволу, що робити на ворожій території?".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Розбиті "кадировці" та жахи у СІЗО Донецька: історія "азовця", який майже рік був у полоні

Але, незважаючи на гучну риторику, Україна та багато її західних партнерів, але не Польща та країни Балтії, мають на увазі різні найкращі можливі результати. І це частина проблеми, яка породжує звинувачення у невдячності та українській образі.

Союзники ніколи не погоджувалися з якимись чіткими цілями війни, пояснюючи калібрування зброї й те, що українці та їхні найближчі сусіди вважають невідповідністю між великодушністю та засобами для боротьби.

"Ми говоримо про перемогу, і говоримо, щоб залишатимемося з Україною до самого кінця", – сказав глава МЗС Литви Габріелюс Ландсбергіс, пояснюючи занепокоєння щодо відсутності визначення цілі у війні. У той час як українці, країни Балтії та Польща побоюються поширення російської загрози на захід у найближчі десятиліття, західні та південні європейці не поділяють цього страху, тим паче, що війна показала слабкість російської армії.

Для Києва мета війни ясна – повна перемога, звільнення всіх окупованих Росією українських земель, включаючи незаконно анексований Крим. Переговори цілком можуть покласти край війні, але російських умов бути не може, і умови миру продиктує Київ, який переміг. Це українська думка. Зеленський та його помічники голосно виключили компроміси щодо території чи суверенітету, відповідно до плану українських лідерів із десяти пунктів, опублікованого у листопаді минулого року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У Путіна нестабільна психіка й він загрожує геополітичній стабільності у світі" - колишній прем'єр Австралії

Але Захід задовольниться частковою перемогою. Можливо, Росія зможе зберегти Крим і частину Донбасу. Повну перемогу можна досягти лише в тому випадку, якщо українська армія рушить на Москву, а цього просто не буде. Коротше кажучи, ми спостерігаємо зіткнення практичності та ідеалізму.

Невідповідність між риторикою і дією дратує українських чиновників і посилює їх побоювання, що Захід спробує нав'язати їм угоду. Звідси посилюються й безперервні вимоги про більшу кількість зброї та боєприпасів, про бойові літаки та ракети - це свідчення їхньої тривоги про те, що їхні жертви та страждання, і вже пролита кров, виявляться марними.

А оскільки контрнаступ, схоже, захлинувся, українці побоюються, що Захід втратить терпіння і нарешті вирішить, що війну не можна виграти на повних умовах Києва.

Переклад Gazeta.ua

×