Розбиті "кадировці" та жахи у СІЗО Донецька: історія "азовця", який майже рік був у полоні

7

Близько 700 бійців "Азову" досі перебувають у російському полоні. Більшість з них опинилися в неволі після виходу з металургійного заводу "Азовсталь" 16 травня торік.

Воїнів періодично обмінюють на російських полонених. Один з крайніх обмінів пройшов 6 травня цьогоріч. З полону тоді повернулися 45 захисників. Серед них – "азовець" зі Львову Святослав Сірий, який провів у неволі майже рік. Нині боєць проходить лікування.

Святослав розповів Gazeta.ua про оборону Маріуполя, бункери "Азовсталі", бої з "кадировцями" та умови в яких перебував у полоні.

Із 2014 року я пов'язаний з "Азовом" - з громадсько-політичним рухом "Цивільний Корпус "Азов" і з партією "Національний корпус". Мав багато друзів, які там працювали і служили. Знав зсередини що і як та чому підрозділ вважається одним із найкращих в Україні. Вирішив, що хочу там захищати Україну. Подобалися ідеї, підготовка, характер підрозділу. Туди завжди йшли дуже вмотивовані люди.

Хотів служити раніше 2020 року, але на момент початку війни навчався в університеті. Потім мав роботу в цивільному крилі "Азову", волонтерив. Далі шукав, кому можна передати свої обов'язки.

Після того як "Азов" дуже гарно себе зарекомендував у боях на Світлодарській дузі, прийняв остаточне рішення йти туди. Потрапити служити в підрозділ не просто. В "Азові" добра підготовка, складні випробування для вступу, які маєш пройти. Перевіряють не лише здібності до навчання, фізичні навички, але і характер. Маєш довести, що достойний. Досить непросте завдання. Відсів великий. Із мого курсу не пройшла половина.

 

У підрозділі є процедура – якщо розумієш, що це не твоє і не витримуєш, то на ранішньому шикуванні дзвониш у дзвін. Так даєш знати, що не готовий. Їдеш додому готуватися, щоб спробувати знову або повертаєшся до цивільного життя. Деякі друзі по три-чотири рази себе пробували.

У ХХІ столітті ми звикли жити у вільному світі. Ти звик, що ти - хтось, а там (в "Азові" під час підготовки. – Gazeta.ua) треба побути ніким. У нас в цивільному житті цілодобовий доступ до інформації, їжі, пересування. Там же маєш показати, що можеш пожертвувати цим, зайти в максимально скупі рамки.

На курсі молодого бійця в інших бригадах у вас є доступ до телефонів, маєте вільний час, змогу вийти в магазин, узяти відгул. Ми ж мали сильний моральний пресинг – подібно до відео, де показують підготовку морських піхотинців США. Там сержанти стоять та кричать на молодих бійців. Телефон отримуєш раз на тиждень. Їси, що дають - у регламентований час. Мінімум особистої свободи і максимальна співпраця з іншими хлопцями, щоб зробити з вас злагоджений бойовий колектив.

Були фізичні випробування. Наприклад, марш-кидок на 28 км, який маєш подолати в повному обмундируванні за 4,5 год. Якщо маєш мотивацію, то навіть із низькою фізичною підготовкою зможеш витягнути. Якщо характеру немає, то або пробуєш у собі його виховати, або, на жаль, це не для тебе.

Коли приходиш в армію на звичайну чи контрактну службу, у вас є чітка ієрархія. І командир до тебе ставиться як до підлеглого. В "Азові" існує побратимство. У нас теж чітка структура та ієрархія, але це колектив, де тебе поважають, рахуються з твоєю думкою. Усі працюють, щоб ставати кращими в професійному та моральному сенсі. До тебе ставляться як до особистості, лицаря.

У Маріуполі вперше опинився на межі 2015-2016 років. Виконували цивільні завдання. Перші враження про місто досить негативні – індустріальне, совкове, задрипане. Приїхали ввечері, після бурі, а там - повалені дерева, немає світла. Але це місто завжди рятувало море.

Наступні рази був у Маріуполі у 2017-2018 роках, то вже візуально стало кращим, сучаснішим. Зробили дороги, парки, алеї. У 2020-2021 роках уже досить гарне - оновили інфраструктуру, громадський простір. Металургічні заводи хіба залишали екологічні проблеми. Але з 2014 року місто кардинально змінилося, стало дуже симпатичним.

 

Негативного ставлення місцевих не відчували, бо проросійські погляди вони боялися проявляти. Частина жителів мали неправильні позиції. Але не тому, що люди не такі. А тому, що з 1991 року влада не дуже працювала з населенням. Натомість російська інформаційна політика була активною. Вільно поширювалися російські наративи. Звідти й ідеї "яка різниця, яка мова, прапор", "ми - братні народи", "вони наші сусіди, родичі. Тому не нападуть". Ми працювали над тим, щоб змінювати ці наративи.

Із початком повномасштабної війни настрої у Маріуполі кардинально змінилися. Ті, в кого була хоча б крихта критичного мислення, відчули "русский мир". Шкода, що на собі відчули, але врешті зрозуміли, хто є захисник, а хто - ворог. А також те, що їх весь час обманювали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "У Путіна нестабільна психіка й він загрожує геополітичній стабільності у світі" - колишній прем'єр Австралії

Те, що повномасштабна війна неминуча, мені було ясно ще до служби в "Азові". Бо якщо ти втратив частину (території. – Gazeta.ua), ворог захоче забрати ще. Не зупиниться на малому. Щодо "дня Х" 24 лютого, то ми заздалегідь готувалися. Але я думав, що росіянам вистачить розуму не нападати. Було передчуття, що колись таке станеться, але на той момент ще ні.

Не вірив, що тими силами росіяни підуть на масштабне вторгнення. Перед цим же було багато фальш-стартів. Протягом 2021 року напруга наростала. Відбувалися їх навчання, перегрупування військ. Кидали в Крим, під Харків, звідти до Білорусі, й так по колу. Вони "гуляли" й шукали слабкі місця. Ми виїздили на декілька операцій з укріплення, щоб в разі прориву стати в оборону.

Коли відбулося визнання Л/ДНР, коли перші російські колони увійшли в Донецьку область і почали укріпляти позиції, стало зрозуміло, що напад буде зараз і він неминучий. Маріуполь географічно розташований так, що було логічно, що його будуть оточувати. Але ми з хлопцями думали, що сценарій буде трохи інший – десант у Бердянську, який йтиме на Волноваху для замикання оточення. Отримали величезний удар у спину, коли окупанти зайшли через перешийок із Криму, і замкнули нас намертво з іншої сторони.

Ми очікували, що зможемо тримати зв'язок із "великою землею", гідно оборонятися чи прориватися. Але в тій ситуації, що склалася, не могли цього робити.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Росіяни робили величезні ПОМИЛКИ" - морпіх США про підготовку ЗСУ, контрнаступ і перемогу України

Маріуполь взагалі не був підготовлений до оборони. Місто за 15 км від фронту мало бути краще готовим. Усе, що могли зробити, робили своїми силами та дуже обмеженими засобами вже після 24 лютого. Для себе розумію, хто винен у провалі оборони, та в тому, що окупанти увірвалися з Криму. Але це не мого рівня питання. Їх вже задавали й ще обов'язково вони будуть. Надіюсь, винні будуть покарані, коли переможемо.

 

У мене спеціальність артилерист. Не можу дати експертної думки, як слід було готувати Маріуполь. Але зрозуміло, що місто мало бути окопане - траншеї, три лінії оборони, мінні поля, капоніри для танків та артилерії. На підготовку в нас були роки. Нам потрібно було мати на місці велику кількість боєприпасів, більше артилерії і техніки, більше новітніх західних протитанкових систем, які вже тоді надходили. Як то Javelin та NLAW.

Росія вклала мільярди доларів в інформаційну компанію, щоб показати "Азов" нацистами. Наша влада вирішила поділяти цю думку, тому ми були під умовно внутрішніми санкціями, і не отримували ту кількість та номенклатуру зброї, що й інші підрозділи. У нас практично не було зброї з країн НАТО, ніяких НАТОвських навчань, інструкторів. Професіоналізм, який "Азов" отримав до 24 лютого, здобули виключно своїми силами та через волонтерів. Західна зброя до нас потрапила лише за кілька днів до вторгнення або нею ділилися вже під час боїв інші оборонці.

Перший бій у Маріуполі в нас відбувся на початку березня. Тоді вже колони "кадировців" їхали зі сторони Нікольського. Разом із іншими підрозділами ми артилерією розбили першу колону. Другу розвернули. Тиждень до того стояли на в'їзді в місто, очікували ворога, відслідковували, куди підуть. Відтягнули на добу-дві їхній захід в місто та міські бої.

Страх на війні є в усіх. Єдина різниця, чи заважає він працювати. Найбільші страхи існують перед військовою операцією та після. Коли вона вже розпочалася - працюєш на автоматі. Коли все закінчилося, то видихаєш, і думаєш: "Як воно так вийшло?"

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Настала нова глава війни, яка може стати пасткою для Путіна" - Майкл Боцюрків

Ближні бої та захід ворожої техніки в Маріуполь розпочалися на початку березня. Кільця оточення звужувалися до 20-х чисел квітня. Тоді наші крайні сили вже зайшли на "Азовсталь". Була динамічна лінія фронту.

Я весь час був на лівому березі міста. У певний момент ми втратили зв'язок. Десь тиждень не було розуміння, що відбувається. Мали свій напрямок. Коли до нас приїхали свіжі хлопці, щоб облаштувати додаткові позиції, то розповіли, як сильно за тиждень змінилася ситуація. Ми втрачали багато. Морські піхотинці вже були практично замкнуті на заводі ім. Ілліча. Наші сили практично замкнули на правому березі. Стрімке просування ворога трохи шокувало, бо уявляв собі іншу картину.

 

Здивувала цинічність, як росіяни знищували місто та цивільних. Зробили з Маріуполя полігон. Стратегія "випаленої землі". Наприклад, були приватні будинки. Вони їх знищували під нуль, щоб нам не було де закріпитись. Й так кожен дім і кожну можливу лінію оборони. Виїжджав танк і все розвалював, або накривала артилерія, чи літаки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Мене били й піддавали тортурам, щоб лише визнав, що агент ЦРУ" - колишній полонений американець

Найгірше - це авіація. Вулиця за вулицею стирали місто до цеглини. Були райони, де навіть бронемашинами на великих колесах не могли проїхати, бо були настільки знищені.

Здивувало, наскільки жорсткі росіяни до своїх солдат. Ті, наприклад, мають завдання закріпитися на певній позиції. Ви їх лупите. Одних, других, третіх. Вони далі лізуть. Навіть "гарматним м'ясом" годі називати. Жодного жалю до своїх. Можна уявити, як тоді ставилися до нас та до цивільного населення.

На початку, коли цивільні не до кінця зрозуміли всі проблеми - були великі черги до магазинів - по хліб, воду. Сотні людей. Вилітав дрон, бачив скупчення відверто не військових і їх накривали артилерією. Для нас це був повний жах, а як це витримували цивільні – не уявляю.

Зі східного фронту до нас заходила так звана "армія ДНР". З іншої сторони йшли русаки. Із росіян мало хто колись бував на Донбасі, в Маріуполі. У них немає жалю все нищити й усіх убивати. Але більшість із тих, хто йшов зі сходу, були місцеві - відпочивали в місті, мали родичів, друзів чи знайомих. Їхні рідні приїздили скуповуватися протягом років. Але вони свідомо йшли та знищували людей і території, які їм були близькими. Думаю, через брак критичного мислення. Інакше ставили б під сумнів – пропаганду, накази.

"ДНРівці" йшли вперед "м'ясними штурмами", бо за артилерійської підтримки так було більше шансів вижити, ніж втікати до своїх, де точно розстріляють. У них покарання за дезертирство не обмежується особистою відповідальністю. Ніхто не дає гарантії в "ДНР", що якщо хтось стане дезертиром чи здасться в полон, то їхні сім'ї не зачеплять.

 

Ми зрозуміли, що пора відходити на "Азовсталь", коли майже всі наші зайшли туди. Наші позиції були практично оточені в промисловій зоні. Від нас до найближчих своїх було десь 800 м відкритої території. По боках противник. Тоді поступив наказ, щоб усі зайшли на завод. Інакше нас би узяли в оточення, а далі полон чи розстріл.

Сховища "Азовсталі" були готові, але не до прийому військових, а цивільних. А також не до такого тривалого перебування. Сховища були ще з часів холодної війни. Вони були найглибші та найкращі в місті. Там була певна провізія, скромні медикаменти, запас води, матраци та місця, де можна спати.

У крайньому моменті відходу на "Азовсталь" я не був, бо за два дні до цього мене поранили та евакуювали в госпіталь на заводі. На той час решту міста повністю знищили – не було куди просуватись, і де закріплятись. Завод давав змогу тримати кругову оборону.

Мене поранили 20 квітня. На той час нашу лінію оборони вже декілька днів активно проривали. Ворог зайшов на одну з наших позицій. Я з групою відправився на її зачистку, щоб відбити назад, не дати противнику закріпитись. По дорозі з нашого укриття на позицію нас накрила артилерія. Мене і ще одного хлопця поранило. Нам вдалось відповзти під металеві накриття. Надали собі першу домедичну допомогу. Були вже без зв'язку. Товариша важче поранило. Оскільки я міг рухатись, почав відповзати до своїх, щоб допомогли евакуювати побратима. Й повідомити, що нам не вдалося зачистити територію, яку мали. Того ж дня мене доставили в госпіталь

Навіть найгірші світлини "Азовсталі" не зможуть передати ту атмосферу та умови, в яких доводилось лікувати поранених. Досі не можу уявити як лікарям вдавалося творити ті чудеса. Проводити важкі операції, рятувати людей. Коли потрапив, там була величезна антисанітарія, починався брак ліків та провізії. На той момент гелікоптери вже перестали до нас літати. Залишалося все менше площі, щоб знаходити якісь медичні речі.

За тиждень ситуація стала ще гіршою. Нас почали активно бомбардувати з літаків. Одного дня авіаційними бомбами ФАБ-500 нам завалило два входи. Увесь медичний бункер був завалений, у повній ізоляції. Без входу, світла.

Хлопці з "Азову" та "Нацгвардії" декілька годин нас відкопували, щоб зробити хоча б вхід, куди можна заносити провізію, поранених. Тоді нам також завалило склад з провізією, який був розрахований на наш бункер. Завалило операційну. Стало значно складніше. Але попри все лікарі ще три тижні рятували хлопців. Досі розумом не можу збагнути, як їм вдавалося.

Голод, особливо в тих хто перебував за межами "Азовсталі" на позиціях - почався в 15-х числах березня. Велися активні бої, а привезені запаси не завжди було можливо доставляти на позиції. Провізії ставало менше. До того ж на "Азовсталі" була велика кількість людей, яких теж треба було утримувати. Тому відчуття легкого голоду було присутнє завжди. З квітня ситуація ще більше загострилася. Ти десь один раз в день їв і може ще раз перекушував чимось легким.

 

Під час бойових дій голод не так відчувається, бо ти постійно працюєш і на адреналіні. А от коли ми вже потрапили на госпіталь і нам "розвалили" склад з провізією, то тоді стало важко. У день з'їдали стаканчик каші зі шматком якогось квашеного овоча. І все. І це для поранених. З кінця квітня-початку травня голод почався сильний.

Кілька разів до нас приходили (командуючий склад "Азову". – Gazeta.ua) і розповідали на яких етапах ідуть перемовини, і які наші перспективи. Спершу були розмови про екстракшн в Туреччину, потім просто про екстракшн. Далі йшли розмови про Енергодар, щоб зробити там демілітаризовану зону, де ми будемо знаходитися.

Коли ми дізналися, що нас будуть евакуювати в Оленівку, то почали для себе думати – робити так, чи ні. І по правді кажучи - нас купили обіцянками. Що вище політичне командування домовилося з військовими. Що є треті сторони і що три-чотири місяці все буде й не більше. І тоді поміняють солдат, сержантів. Далі – офіцерів. Казали, що ніяких допитів, тортур, буде зв'язок з рідними, передачки, листи. Цим нас і купили.

Коли остаточно нам все довели і сказали, що завтра починається евакуація – відчуття були жахливі. У медичному бункері знаходилися хлопці з різних підрозділів – з поліції, прикордонники, морпіхи. Хтось тішився і радів, грали на гітарах: "Нарешті ми виходимо!". А ми сиділи компанією, де усі були з "Азову". Розуміли, що це не кінець. Було принизливе відчуття і сором. Після того, що ми пережили і витримали, показали характер і вміння, втратили купу друзів і знайомих – просто вийти і здатися навіть під такі гарантії – це було жахливо.

Коли ми проходили цей сумнозвісний міст, за межами "Азовсталі", то ті хто нас зустрічали – казали: "Ми вас чекали вісім років". Після цієї фрази ми ще більше зрозуміли, що все тільки починається і наступне випробування триватиме довше ніж оборона "Азовсталі".

З перших днів в Оленівці стало зрозуміло, що обіцянки не будуть дотримані. З усіх пунктів був виконаний тільки один – ми живі вийшли з "Азовсталі". Всі інше не було виконано абсолютно.

Я перших два місяці був в Оленівці – до 15 липня. Потім перевезли до СІЗО в Донецьку, де був уже до кінця, до обміну.

Як не як, а Оленівка – це відкрита колонія. Там більше свободи, можеш погуляти у дворі. Спиш з усіма у великій кімнаті, маєш доступ до води. В більшій кількості є їжа. Були можливості десь вийти на зв'язок, дістати телефон. А СІЗО навіть в Україні вважається найгіршим місцем утримання. А Донецьке і Таганрозьке СІЗО – це два заклади які є найгіршими з усіх для військовополонених і в'язнів. Там було набагато гірше – це камери, відсутність води, мінімальне харчування, постійні акції фізичні.

Сонце і небо я бачив крайній раз перед обміном 18 листопада. А поміняли мене 6 травня. Такі умови були створені не для всіх, а для "Азову" і тих, хто потрапив у полон з добровольчих формувань. Тому повернення наших хлопців дуже важливе, бо там день проходить за рік. Дуже важко вижити.

На день ми отримували калорій 800. Це в рази менше за норму. Це навіть не для того, щоб вижити, бо то треба від 1000 калорій. В усіх полонених були втрати по вазі, імунітет погіршився. Я втратив 16 кілограмів. Були хлопці, які втратили 30.

Вони (вороги. – Gazeta.ua) застосовують фізичний вплив на всіх. Росія дала їм право на нас відігратися. На допитах щось шукають, нав'язують. Їм цікаво для свого споживача подавати картинку.

9 років вони створювали з нас своїх найгірших ворогів – нацистів, людоїдів. І зараз вони отримали багато наших бійців та хочуть їх крутити – робити публічні судилища, відкривати страшні справи. Це для того, щоб закривати свої величезні прогалини на фронті та годувати свого споживача. Злочини вони придумують – знищення інфраструктури, вбивання цивільних. Абсолютно абсурдні речі.

Чи думав упродовж полону, що це кінець? Ні. Бо я знав, що мене чекають і за мене борються, і мені є куди вертатися. Це зберігало на плаву. Повезло, що ми утримувалися в неволі азовським колективом і це допомагало. Підтримували одне одного, будували плани, розклади, дізнавалися новини. І отак виживали.

Коли командирів і офіцерів поміняли, то з цього зробили картинку і звичайний обиватель подумав: "Ну все, "Азов" поміняли. Чого ви на акції виходите?". А насправді майже 700 людей з "Азову" ще в полоні. Час грає проти хлопців, їхнього здоров'я.

Про обмін не знав. Нас вночі вивели в загальну камеру і я думав, що це етапування. Потім нас завантажили на "Урал" із тентом і почали кудись везти. Орієнтувався по сонцю. Воно якраз сходило і я розумів в якому напрямку нас везуть - південний схід. Потім через щілину в тенті ми побачили авіаційні плити і зрозуміли, що буде обмін. Далі нас перевели в літак і ми долетіли кудись на північ. Звідти нас довго везли до кордону з Сумською областю і там поміняли.

 

Найперше подзвонив дружині і матері. Сказав: "Я тут". Все було похапцем, як в тумані. Бо ти з одного автобусу пересів в інший, заїхав на підконтрольну територію. Виходиш, а тебе зустрічають, дають продукти, фотографують і обмотують прапором. А ти знаходишся в прострації і не розумієш, що уже все. Просто як у сні – враження, що зараз хтось штовхне і розбудить. День аж на другий-третій прийшло стопроцентне усвідомлення, що мені повезло і ця історія закінчилася.

Я ще не був вдома. Зараз на лікуванні. Але ті очікування, які в мене були від повернення додому – були перевищені у десятки разів. Ти розумієш, що тебе чекали і за тебе боролися. Потоки гостей, квітів, продуктів, подарунків. І це цілими днями. Одні друзі, другі, треті. Хтось просто зі Львова приїхав. І це місяць було. Кожен день. Це фантастично.

Після закінчення лікування, відпустки і реабілітації – повернуся на службу аби закінчити те, що почали. У нас іншого обов'язку немає. Справи треба доводити до кінця. Буду робити усе для того, щоб ми перемогли і закрили це питання.

Війна триватиме довго. Місяці. Але вона точно завершиться нашою перемогою і поверненням територій. А повернення територій і провал так званої СВО – буде для них (Росії. – Gazeta.ua) означати внутрішні тріщини та крах. Так і станеться.

Смерть для вищого керівництва Росії – це занадто легко. А от довічне ув'язнення в таких умовах у яких були ми – це те, на що вони заслужили.

Населення (російське. – Gazeta.ua), яке вчиняло злочини – має відповідати по закону. У всіх інших треба виховати критичне мислення. Їм треба показати, що є правильна альтернатива тому, чому їх вчили десятки років. Якщо не вийде це зробити, то варто ізолювати.

Бачу Україну (за 2-3 роки. – Gazeta.ua) передовою військовою країною світу. Обставини жахливі, але більш професійною і досвідченої армії в плані ведення бойових дій – не існує в світі. І після перемоги наші військові будуть на розхват у світових арміях. Як інструктори.

Буде важкий період відновлення країни, але сподіваюся ми вийдемо з пут корупції та закінчимо будівництво великої держави. Основи маємо капітальні.

Має бути глибока фільтрація (на територіях, які зараз окуповані Росією. – Gazeta.ua). Ті, хто вчиняв злочини – зливав військових, співпрацював з окупантами тощо - мають відповідати по закону. А для тих, хто мав необачність потонути в пропаганді треба створити правильні програми – інформаційні, економічні. Вони мають зрозуміти, що треба тягнутися до правової країни, а не бананової республіки.

×