У селі Бухни Погребищенського району є чотири точки продажу самогону. За літрову пляшку правлять до 28 грн. Де розташовані, селяни не кажуть.

— Люди думають, що як село Бухни, то в нас тут усі п'ють. Насправді не більше, як у будь-якому іншому селі. Назва Бухни не від слова "бухати", а від "бухкати". Колись селяни били у великий бубон, попереджаючи односельців про набіги татар, — пояснює дорогою сільський голова 51-річний Дмитро Шамро. Їдемо до села із райцентру Погребище його автомобілем "жигулі". Ручки на одній з дверцят немає. Щоб вийти з машини, чекаю, доки голова відчинить дверцята ззовні.

Бухни за 22 км від райцентру. Автобус сюди їздить лише по четвергах, хоча на автовокзалі написано, що тричі на тиждень. Тут живуть 450 людей. Є ферма, школа і чотири продуктові магазини.

— Офіційно у селі три родини зловживають алкоголем. Такі цирки встраюють, що страшне. Якось літом дощ періщить, а жінка і чоловік, яким вже під 50 років, голі. Лізуть по болоті одне на одного, і починається любов. У кожного своя сім'я. Аби того не бачили їхні діти, сусіди коханців накрили брезентом і порозвозили підводою в різні боки, — згадує Шамро. — А неофіційно багато таких родин, де п'є чоловік чи дружина.

Над самогонниками в селі вчинили самосуд, щоб не споювали чоловіків.

— Дві баби гнали самогонку, то їдній вікна повибивали, а іншій сіно біля хати спалили. Після того прекратили продавали горілку, — розказує. — 15 років тому в спирті можна було втопитися. Його привозили з Овечацького заводу Калинівського району каністрами. Усі чекали за лісом. Прямо на розвилці пили в автобусі. Раз так врізали, що один парєнь помер.

Проходимо повз спущений став, навколо спиляні дерева.

— Попросив кількох п'яниць, вони й порізали, — каже Шамро. — У сільради нема грошей, щоб наймати робочих, а тут свої ходять із пляшкою. Пригрозив, як не зроблять — поведу в міліцію.

На місцевій фермі повсюди розставлені відеокамери. Біля пилорами двоє чоловіків ріжуть дошки. Поряд валяються безліч порожніх пляшок.

— Сюди всі сходяться і скидають бутилки в оту яму. Думають, тут мусорка, — виправдовуються робітники.

— Наш хазяїн строго нащот водки. Він за здоров'я. Йому треба нормальних работніків, — говорить 60-річний Володимир Статкевич.

Його товариш 49-річний Дмитро Загороднюк витирає шапкою обличчя від тирси та поту.

— Бухав, бухаю і буду бухати. Якщо захочу випити, а горілки не буде, її з-під землі достану. Як нема в магазині, то шукаю самогон по селу. Всі точки знаю, — сміється. — Слава Богу, робота є. Не всі спиваються.

Заходжу на подвір'я до 69-річного Василя Грабійчука. Він годує качок та курей.

— Онук Сашко приїжджає в гості й просить дати фонарика піти в школу. Молодьожі нема куди дітися. У школі клуб устроїли, там діти збираються. На ранок іду в сільмаг, а вокруг школи всьо встеляно пляшками з-під горілки, пива та вина, — розповідає.

На його обійстя приходить сусід 68-річний Василь Бойко. Закурює цигарку і вмощується на лаві біля кота Маркіза.

— У нас у селі є алкоголіки, яким по 30 років. Нежонаті, кому вони такі треба.

— В одному з продуктових нелегально продавали казьонку. Хтось написав скаргу, сільмаг добре потрусили і заборонили продавати водку. З тими магазінами біда, вони на хрестик горілку пишуть. Тільки получать мужики зарплату — зразу несуть віддавати хрестики, а додому нічо не приносять, — додає місцева 35-річна Тамара Сорокопуд.

×