Ексклюзиви
Четвер, 14 лютого 2008 18:19

Наймолодшому жителю Олександрівки 66 років

Автор: фото: Аріна Кантоністова
  Колишній залізничник Юлій Сивінський із дружиною Лідією (за чоловіком) у власній хаті в селі Олександрівка Липовецького району Вінницької області. До них у гості зайшла сусідка Людмила Пославська. Крім цих людей, у селі нині живуть ще троє осіб
Колишній залізничник Юлій Сивінський із дружиною Лідією (за чоловіком) у власній хаті в селі Олександрівка Липовецького району Вінницької області. До них у гості зайшла сусідка Людмила Пославська. Крім цих людей, у селі нині живуть ще троє осіб

"Вам на Олександрівку? Так більше не кажіть, бо не зрозуміють, — усміхається водій синього "москвича" 52-річний Володимир Олійник із Зозова Липовецького району. — У нас називають це село Круглик. До колективізації воно мало таку назву". Чоловік погоджується підвезти.

Кам"яна дорога до Олександрівки Липовецького району Вінницької області поросла травою. Сюди не їздять автобуси. До сусіднього Зозова — 4 км.

У центрі села напівзруйнований колишній магазин. На снігу видніється слід від велосипеду. Це 68-річний Володимир Пославський вранці їздив до Зозова здавати молоко.

— А ще рік тому в нас було дві корови, та важко з ними, — говорить Володимир Пославський. — Залишилася одна, Ласуня.

Господар проводить до хатини. На столі лежать чотири буханці домашнього хліба.

— Жінка Люда пішла в гості до братової. Та з чоловіком живе за метрів 30 від нас, — махає рукою Пославський.

Над дорогою видніються фундаменти кількох зруйнованих хат. Чути гавкіт собаки. Чорна дворняжка охороняє дім Сивінських.

У веранді на залізному ліжку сидять господарі. 66-річна Людмила Пославська розказує їм, що з чоловіком збираються виїжджати з Олександрівки в сусідній райцентр Оратів.

— Купили біля чоловікового брата хату. А цю залишимо, тільки шифер знімемо, — каже.

Сивінські з хати майже не виходять. У 76-річного Юлія Тадеушевича набрякли ноги, у 82-річної Лідії Олександрівни хворі спина та руки.

— Ми не боїмося тут, звикли. Зять приїжджає раз на два тижні, — каже Юлій Тадеушевич і поправляє окуляри. — Води наносить, дров нарубає. Місяць тому вода закінчилася, навіть на чай не було.

— А я тільки трошки води набрати можу, — перебиває чоловіка Лідія Олександрівна. — Вийшла якось на вулицю, а тут машина їде. Виходять хлопці з вінтовками, охотніки значить. Один підійшов, глянув, набрав відро і приніс води до хати. Кажу діду, треба було його попросити ще з відеречко набрати. На всякий случай.

Лідія Олександрівна сапала буряки в колгоспі, доїла корови. Чоловік був штампувальником на залізниці.

Думала про неї в газету писати

— Тепер сидимо днями, телевізор не дивимося, радіо не слухаємо, — зітхає Юлій Тадеушевич. — Чотири роки тому син наш, Віктор, помер. Хворів дуже. Так Ліда заборонила щось у хаті включати.

Лідія Олександрівна починає плакати.

— Дочка наша старша, Тамара, у Вінниці. У неї сахарний діабет, — схлипує жінка. — Щоб приїхати, їй треба машину наймати. Шле откритки, пише, що любить і не забуває. Ми з дідом рішили, що тут сидітимемо, доки не помремо. От Даша приходить частенько. Спасіба їй, воду з криниці принесе. А я її холодцем пригощу.

Даша Бондарено — соціальний працівник із Зозова. Доглядає всіх жителів Олександрівки. Приносить харчі, возить до лікарні. За роботу з пенсії кожного підопічного їй нараховують по 18 грн.

— Даша у нас хороша. Думала про неї в газету писати, — каже Лідія Сивінська.

Сивінські на пенсію купують крупи мішками. Варять борщ та супи. На вихідні печуть хліб. Три буханки вистачає на тиждень.

— Раніше получав 578 гривень, а останнього разу з надбавками дали 800, — радіє дід Юлій. — Можемо собі іногда ковбаску позволити, конфетки. Даємо Даші гроші, а вона нам привозить.

Хата сестер 85-річної Зої та 82-річної Стасі Хойнячів біля лісу, за 1,5 км від Сивінських та Пославських.

У вітальні стоїть старий буфет із вишитими серветками. У центрі кімнати телевізор "Тошіба". Його привезли діти. На ліжку біля дверей лежить молодий чоловік.

— Це Мішка. Він у нас живе всю зиму, — шепоче Зоя Хойняч. — Він вже п"яний, але не буянить ніколи. Допомагає нам, води наносить, дров нарубає. Хороший хлопчина. Сирота. Кілька років тому направили навчатися в Зозівський аграрний ліцей на механізатора. По його закінченні залишився в Зозові різноробочим.

Михайло прокинувся й одразу вийшов надвір.

— Мовчазний, — пояснює Хойняч.

У кімнатах розвішані вишиті рушники.

— Як немає що робити зимою, то хрестиком вишиваєм, — хвалиться баба Зоя й дістає з шафи два покривала. — Я сідаю з одного боку, вона з іншого, і погнали. Так за зиму покривало і получається.

Зоя Хойняч не виходила заміж. Стася має чотирьох дітей, які живуть у різних містах. Чоловік помер у 1960-х.

Літом у пенсіонерок було 28 качок. Залишилося дві. Інших порізали. Корову продали, бо перестала доїтися.

Торік гектар городу сестри засіяли ячменем. Cамі пожали серпами.

— Ці бабці унікальні. На місці не сидять, — каже секретар Зозівської сільради Лідія Остапченко, 49 років. — То хату білять, то дрова рубають. Ніколи не чули від них, що втомилися. Веселі такі.


1950-го в Олександрівці проживало 200 осіб. Виїжджати почали 40 років тому, коли село оголосили неперспективним. Останню хату збудували 1969-го.

У селі офіційно живе 11 осіб. П"ятьох із них на зиму забрали рідні. Улітку привезуть назад.

У Липовецькому районі ще чотири села-хутора, де до десяти мешканців. У Пилипенкові — троє, Тельмані та Ксаверівці — по п"ять, у Новому — семеро.

Зараз ви читаєте новину «Наймолодшому жителю Олександрівки 66 років». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода