Чому до такого потужного системного тиску на українських експортерів Росія не вдавалася в часи правління "помаранчевих"? Тому що вони не були такі вразливі до російського впливу, як вразливі нинішня владна "команда професіоналів". По-перше, від зупинки "сотень заводів" на Сході України ніяк не потерпав базовий електорат "Нашої України" чи "Батьківщини". Відповідно в Кремлі не було резону вдаватися до засобів тиску зразка літа-осені 2013-го.
Житель Донеччини чи Луганщини і так не голосував за "помаранчевих" з ніг до голови політиків. Про картинки з проросійського Донбасу, який потерпає від власних "братів", лише мріяли справжні патріоти.
Так само сьогодні російські санкції не загрожують всім тим, хто голосує за "Батьківщину" чи "Удар". Але на Донбасі це може мати серйозний анти-владний резонанс, який так чи інакше стримуватиме політиків Партії регіонів від реального зближення з Європою. Якщо президент Янукович справді дозрів до європейського вибору (в історії ще не таке бувало), то для нього це майже рівнозначно з втратою власного "твердого" електорату. Таку переорієнтацію зовнішньої політики можна робити або наприкінці другого терміну, або відмовлятися від неї. Третя можливість - тривале балансування між Росією та західним світом - виглядає нереальною, адже часовий ресурс такої поведінки вичерпано.
По-друге, будь-кого з "помаранчевих" лідерів навряд чи вводила у неймовірний переляк погроза випустити на політичну арену "справжнього" проросійського кандидата, скажімо, на президентських виборах. У 2004-2010 роках такий кандидат вже був (до речі, не хто інший як Віктор Янукович), так що поява ще одного могла лише потішити. На сьогодні погроза "поділити" проросійський електорат за участю когось на зразок покійного Кушнарьова діє на нинішніх регіональних "володарів перстенів" чи не найпереконливіше, якщо не панічно. За підтримки російських телеканалів будь-хто на кшталт Маркова чи Царьова здатен так пройтися по тилах Партії регіонів, що можна і в другий тур не потрапити.
По-третє, навіть в часи глибокої фінансової кризи 2008-2009 років, до речі, підсиленої діями "своїх добрих людей" (тандем Ющенко-Стельмах), макроекономічна ситуація не була такою складною як сьогодні, що зумовлює гарячковий пошук зовнішнього фінансування. Валютні резерви зменшилися до рівня 2006 року, зовнішній борг сягнув 75 відсотки від ВВП (це більше у відносному вимірі, ніж в США), економіка вже п'ятий квартал не може відновити зростання ВВП, не справдилися сподівання на "рекордне" зростання аграрного експорту, втрачено доступ до світових фінансових ринків, а на горизонті – близьке підвищення світової процентної ставки, що з певністю завдасть валютним резервам НБУ "контрольного пострілу". Адже навіть відновлення співпраці з МВФ не рятуватиме від зростаючих коштів обслуговування зовнішнього боргу та відпливу капіталу.
Значною мірою "команда професіоналів" сама себе загнала в пастку продовженням політики державних і приватних зовнішніх запозичень (на початок 2010-го цей показник становив 103 мільярди доларів, а на середину цього року – вже 136 мільярди, хоча у передвиборчому 2009 році тодішня опозиція та й президент Віктор Ющенко нав'язливо поширювали переляк щодо нібито катастрофічного збільшення зовнішнього боргу). А також загнала себе відмовою від своєчасної девальвації гривні (це треба було робити щонайдалі восени-взимку минулого року – відразу ж після завершення виборів до Верховної Ради). Та відмовою від корекції цін на житлово-комунальні послуги відповідно до вищих цін на природний газ (для цього оптимальними були 2010–2011 роки). Не кажучи про ірраціональне ув'язнення Юлії Тимошенко, яке від початку не могло принести нічого, окрім зіпсутих стосунків зі світовими лідерами та консолідації протестних настроїв всередині країни. Хотілося "як краще, а вийшло як завжди". І рибка плаває, і опозиція нікуди не поділася.
А грошей не вистачає. Що гірше – у поточній ситуації не допоможуть ні металурги, яких "присадили" китайці зі своїми трьома десятками новітніх металургійних виробництв, ні нафтохіміки, яким не під силу конкурувати з американською продукцією, що користає з супер-дешевого сланцевого газу (не дорожче 110 доларів за тисячу кубометрів), ні навіть аграрії, попри рекордний урожай. На сьогодні економіку прикриває лише фіговий листок зростаючих депозитів наївного (вже вкотре!) населення, але й цей чинник повинен елегантно зникнути ще до нового року.
Зрозуміло, що в такій ситуації не до поведінки в стилі "дипломатії козацької доби", коли флюгер зовнішньополітичної орієнтації змінювався чи не щотижня – після кожного-другого застілля з іноземними послами, а за медом-горілочкою виникали найнеймовірніші конфігурації майбутнього козацької Держави. Нинішнім керманичам треба визначатися, причому з кожним днем – на все гірших умовах. Не справдилися припущення, що Ангелу Меркель не переоберуть в Німеччині. Хоча раніше і втрата посади Ніколя Саркозі – ще одного "друга Тимошенко" – так і не призвела до очікуваних змін в позиції французької сторони (мовляв, новий президент не цікавитиметься так енергійно долею лідера української опозиції). Не справдилося і те, що щедрими контрактами на розробку родовищ сланцевого газу для американської компанії можна вплинути на позицію Конгресу США у делікатному "питанні Тимошенко".
Політика в стилі легендарних "стрілок" зразка незабутніх 1990-х може бути дієвою на внутрішньому рівні чи навіть у стосунках з Росією, але цього замало для успіху в Берліні чи Вашингтоні. Зовнішньополітичну "гру" вітчизняних політиків було прочитано. І посилання на "російський тиск", якому, до речі, в Україні ніхто серйозно не опирався, не "розчулили" світових лідерів. Сподіватися на отримання коштів від Євросоюзу без виконання засадничих вимог, а лише за погрози "піти до Росії", – це неприпустиме спрощення реалій. Коли, по-перше, гроші "просто так" ніхто нікому не надає (достатньо придивитися до програм скорочення урядових видатків та підвищення податків у Греції), а по-друге, при слабкій Росії так насправді "надто хитромудра" Україна нікому в Європі аж так гостро не потрібна. Відповідно, мовою одного з героїв Ільфа і Петрова, "будь-які торги недоречні". Треба зробити вибір між "поганим" (Асоціація з ЄС) або "ще гіршим" (триваюча співпраця з Росією) і не шкодувати за втраченим "спільним минулим", адже "спільне майбутнє" виглядає ще гірше.
Україну в Європі ніхто не захищатиме і не будуть сприймати такою, як вона є. Мовляв, з цим усім треба рахуватися і не виставляти зайвих вимог – це з останніх публічних виступів Віктора Ющенка, який чи на найбільше спричинився до нинішніх клопотів. Адже міг одноосібно вирішити питання євроінтеграції ще в далеких 2005–2006 роках, якби не надмірне захоплення деталями газових перемовин. А без підтримки західних країн годі сподіватися на "один єдиний вдалий постріл" у стосунках з Росією. Там є специфічний досвід силового вирішення геополітичних питань і він набагато серйозніший.
4 
1
Коментарі
8