Я дурію, коли буваю домогосподаркою довго. У вихідні прокидаюся з думкою про генеральну чистку. І до обіду — все гаразд. Мені навіть подобається прибирати. Але під вечір починаю скаженіти. Хороми на три кімнати здаються авгієвими стайнями.
Не скажу, що переживаю, коли чищу унітаз чи розбираю шафу в кімнаті дочки. Але розумію: домогосподаркою більш ніж три години на день бути не можу. Я починаю ображатися на весь світ, гримати на свою ледачу родину. Повзаючи навколішках з ганчіркою по кухні, погрожую зняти однокімнатну квартиру й піти від них, щоб жити у чистоті. Чоловік каже: "Найми прибиральницю!". Але потім розуміє, що дарма. Бо я й за нею буду повзати навколішках і перемивати по-своєму. Вдома є швабра з довгою ручкою. Проте навколішках ближче до підлоги й краще видно плями та бруд. Отже, граю у слоненятка. Цієї гри навчила завідувачка дитсадка, де я колись працювала. Там лежав великий килим. Діти були слоненятами-пилососиками: повзали по ньому й збирали сміття — хто більше.
Погрожую зняти однокімнатну квартиру й піти від них
Господи, як добре, що завтра на роботу! Там — безлад. Але він не дратує?
У мене є подруга, яка ніде не працює. Не тому, що не здатна знайти роботу. Вона не бачить у цьому сенсу. Їй і так непогано: курить недешеві сигарети, їздить на таксі. Днями подруга таки стала на облік до центру зайнятості. На запитання, де вона була десять років, відповіла: вдома.
Але я їй не заздрю, бо сама б так не змогла. Навіть із пологового будинку благала лікаря відпустити на день раніше, бо обіцяла зробити сюжет на телебаченні.
Не виходить з мене слоненяти.
1 
1
Коментарі