Усі це кажуть, а в мене не виходить. Я вразлива. Але виду не подаю. Колега, прочитавши кілька моїх стовпчиків, поставила діагноз: Ваулька, та ти ж сентиментальна! А в житті мов залізна кнопка...
Думаю: невже отаке враження? Так, на вулиці не подаю милостиню. Можу зайти до моргу і спокійно дивитися на трупи — якщо це треба для роботи. Але коли дивлюся фільм про Штірліца — рюмсаю. Реву там, де радистка Кет із малюками.
Іноді справді беру все близько до серця. Чи до кісток. Якось брала інтерв"ю у професора-геронтолога. Говорили про остеопороз. Це коли кальцію в організмі мало й кістки стають крихкими. Це недуга жінок, яким за 50. Професор запропонував протестуватися на спеціальному апараті. Той показав хронічну форму остеопорозу. Професор аж образився, коли дізнався, що досі я нічого собі ще не ламала. Заборонив кататися на лижах. Однак я поїхала в Карпати і зареклася ходити на подібні інтерв"ю.
Уранці бачу негра з мітлою
Незабаром запропонували взяти коментар у фахівця з геморою. Відмовилася.
А недавно була на Тижні української моди і — втомилася. На військовому полігоні почуваю себе комфортніше, ніж на отаких показах мод. Заспокоїла дочка-першокурсниця:
— Не переймайся, мамо. Це гламурненько і не для тебе.
А іноді так хочеться змінити джинси на модний костюмчик. І от я їду до кравчині, шию. А потім вішаю обновки у шафу, одягаю джинси і — на полігон. Бо на броні танка краще їздити у штанях.
Сьєрра-Леоне. Український батальйон. Сезон дощів. Уранці визираю і бачу негра з мітлою. Він прибирає плац перед штабом. Кричуще порушення прав чорношкірих! Дідівщина в Африці! Переймаюся і біжу до командира, скандалю. Але марно. Мені пояснюють, що наші миротворці просто виконують прохання ООН — надають роботу місцевим і платять їм зарплату. У них там страшенне безробіття.
1 
1
Коментарі