З 6 по 7 березня російські війська вкотре обстрілювали й бомбардували житлові квартали, адмінбудівлі, медзаклади, навчальні установи і гуртожитки в Харкові та сусідніх селах. Сталися масштабні пожежі в 21 будівлі центральної частини міста. Було евакуйовано близько 200 осіб. Під завалами рятувальники виявили тіла 8 людей.
— У нас зараз дуже страшно. Снаряд потрапив у будинок колеги, квартиру розбомбило. Тепер залишилася без житла. Я теж маю в місті квартиру, але не знаю, що з нею зараз, — каже 56-річна Оксана з Харкова. 24 лютого друзі забрали її в селище Безлюдівка за 13 км від обласного центру. Відтоді живе в підвалі приватного будинку.
— Спимо на матрацах на підлозі. Облаштували тут туалет і кухню. В цьому підвалі нас тулиться чотири сім'ї. Є два хлопчика — 5 і 8 років, й одномісячна дівчинка. Сьогодні вона весь день плаче. У підвалі холодно і сиро. Я сиджу в теплому халаті й куртці, але ніяк не можу зігрітись, — розповідає Оксана. — Зараз трохи тихо. Хочу прилягти, бо голова розривається. Вчора ні вдень ні вночі спати не могла. Кажуть, сьогодні будуть бомбити. Зараз війна в мікрорайонах Олексіївка і Салтовка. А поряд з нами стоять три "Гради". Син просить брати таксі та їхати до нього на Вінниччину. Але поїхати не можемо, бо міст підірвали.
У магазинах Харкова продуктів майже немає. Люди не знають, на скільки їм вистачить харчів.
— Поки що запасу продуктів вистачає, а далі не знаємо, що буде. Полиці магазинів майже порожні. Житній хліб продають по 100 гривень, білий — по 50. Дають по буханці в одні руки.
— Я три дні не виходила з дому: постійно повітряна тривога. Живу майже в центрі. Весь час чути стрілянину з боку кордону з Росією. Це дійсність, і треба б звикнути. Але не можу себе змусити виходити з дому. Мені страшно, — періодично ридає у слухавку харківська журналістка 34-річна Оксана Липчук.
З подругою, з якою разом живу, раз ховалася в укритті. Але підвал наполовину затоплений. А інший — приватна власність: там клуб ігровий, і ніхто для людей його не відчинив. Ми з подругою винаймаємо. Їжа в нас, бо завжди робили запаси. Мій батько живе у Харкові в іншому районі. Їх теж обстрілювали. Кілька машин згоріли, шибки у квартирах повилітали. У мого батька — теж. Він перелякався і пішов у підвал.
У батька закінчилися ліки. Ходив в аптеку і магазин. Там такі черги, що достоятися неможливо. І постійно чути стрілянину. Але люди ходять і стоять, щоб хоч якісь продукти купити. Батько взяв шоколадки і пиво, бо на полицях лише це було.
Майже всі родичі живуть у Росії. Пишуть: "Тримайтеся, ми за вас переживаємо. Але віримо, що в нашого керівництва іншого варіанта не було". Найгірше, що моя рідна сестра, яка сидить у сховищі в Києві, теж ведеться. І батько вірить Лаврову і Путіну.
При цьому вони не хочуть їхати з України, вони люблять її, але стверджують, що "РФ змушує до миру націоналістів". Така версія їм до душі. Навіть після того, як мого батька ледь не вбили, в їхніх головах нічого не змінилося.
До вчора ще не збиралася нікуди їхати, була надія, що щось зміниться. Але з кожним днем ситуація погіршується. Сьогодні вирішила їхати десь на захід, де мирні місця. Беру батька з собою, бо не можу його залишити тут помирати. Взяла квитки на поїзд. Є ще евакуаційний, але батькові 70 років, і ми можемо не пробитися.
Я в шоці глибокому. Не вірю, що так можна поступати з людьми. Пишаюся нашими захисниками, — каже Оксана Липчук.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
1 
1
Коментарі