— З легкою душею поїхав на Донбас. Між вояками відчуваю себе дуже комфортно. А облрада — це перш за все спікерство. Провести сесію може будь-який депутат. Хоча зі мною завжди радяться по телефону, — каже 47-річний Петро Ворона, голова Полтавської обласної ради. В серпні поїхав воювати добровольцем у зону АТО. Служить у 79-й аеромобільній десантній бригаді. Під час його 10-денної відпустки тричі домовляємося про інтерв'ю, яке голова переносить через зайнятість. Увечері 18 грудня приймає у своєму кабінеті.
— Я командир зенітного розрахунку. Відкритих зіткнень із ворогом не було, в основному відбуваються артилерійські й мінометні дуелі. Найстрашніше, коли йшли мінометні обстріли. Ховалися в бліндажі. Взагалі, страх — це нормально. Питання тільки в тому, хто і як з ним справляється. Я собі подумки кажу, що нічого поганого не трапиться, читаю молитву.
Солдати знають, що ви — голова облради?
— Розкусили, що я доктор наук. Про політичну діяльність не казав, бо хотів бути звичайною людиною. Дізналися вже після виборів, коли побачили в списках "Блоку Петра Порошенка". Сміялися: "Ви теж там, Петре Васильовичу". Кажу, ну є такий гріх. Зі мною служать інтелігенти. Всі з вищою освітою. Є кандидати наук, доктори, професор історії з Києво-Могилянської академії.
Наскільки зараз сформована українська армія? Деякі вояки кажуть про хаос і відсутність хороших командирів.
— Армія є, її основа — добровольці. Солдати влаштували самоврядування. Діють злагоджено. Підтримують один одного, допомагають офіцерам. Правда, залишилася велика частина радянського менталітету. Маю на увазі непродумані команди зверху. На такі речі реагував, дискутував із командиром, доносив своє бачення. Коли прибули на місце служби, у військових квитках не було жодного запису. Для мене це не проблема, бо я людина забезпечена. А хлопців це турбувало. Багато мають дітей і, не дай Бог, щось станеться, соціальних виплат сім'ї не зможуть отримати. Добилися, щоб нам все вписали — місце служби, номер автомата.
Які настрої серед бійців?
— Усі хочуть, що скоріше закінчилася війна. Кажуть: або воюємо, або розходимося. Армія готова до тотального наступу: стягнуто багато техніки, наші є в кожній посадці. Перемир'я нікого не влаштовує. Дуже багато людей хочуть припинити цю війну, навіть дехто з росіян. Побратими розказували, що російські офіцери потай допомагали нашим тікати з полону.
Четверта хвиля мобілізації потрібна?
— Так. Багато хлопців служать ще з квітня. Вони на межі морального виснаження. Їх треба заміняти, бо не бачать сімей, назбиралася вдома купа проблем. Деякі починають заглядати в чарку. Однак ротацію треба проводити частково. Частину досвідчених слід залишити. Там багато людей, які пройшли Афганістан, Ірак. Якщо замінити повністю, то можемо втратити свої позиції.
Які відносини з місцевими жителями?
— Ті, що живуть на межі бідності, — трохи зліші. Воно й зрозуміло. Води, газу немає, хати пошкоджені. Але все рівно — вітаємося. Заможніші — більш прихильні до української армії. Стояли на посту, то жінка пиріжків принесла. Воду привозять, транспортом помагають. Тому якщо на Донбасі є навіть невелика проукраїнська частина людей — треба за них боротися. Решті слід показати, що Україна — це круто. Створити інфраструктуру, робочі місця, умови для життя. Те, що вони такі зараз, — це наслідки ментальності. Після Голодомору Донбас заселявся росіянами, колишніми в'язнями. Тому там вважають: як у тюрмі не відсидів — не мужик. Коли скінчиться війна, на Донбасі необхідно створювати інтелектуальне проукраїнське середовище: направляти вчителів, лікарів, керівників різних ланок.
За чотири місяці в АТО ви дуже змінилися?
— Став лягати спати за військовим режимом — о дев'ятій вечора. Стосовно роботи — став радикальнішим. Тепер уникатиму будь-яких компромісів у питаннях справедливості. Раніше міг закривати очі на певні речі, щоб уникнути конфлікту.
3 
1
Коментарі