— З України родом мої дід і баба. Батьки народилися в Киргизстані. Але в сім'ї іноді проскакували неросійські слова: "хата", "буряк", "цибуля", — розповідає журналіст Ілля Лукашов, 27 років. — У Києві я отримував пропозиції працювати в окремих ЗМІ, але російськомовних. Принципово відмовився. Якщо не вивчу мову на початку, то потім не буде ні часу, ні бажання. Мабуть, я був правий, бо зустрічаю людей із Західної України, які розмовляють російською.
Ілля народився в Джалал-Абади, на півдні Киргизстану. На початку року влаштовував там акції солідарності з Майданом. Через це мусив залишити країну. Зараз живе в Києві. Російськомовний. За шість місяців вивчив українську. Розмовляє без акценту.
На який день перебування тут почав розмовляти українською?
— Коли приїхав, знав окремі вислови. У квітні на місяць подався вивчати мову до Львова. Зберігаю папірці, — показує м'ятий жовтий аркуш, списаний дрібним почерком. — Таких у мене бувало по кілька на день, по 20–30 слів на кожному. Через три тижні вже більш-менш міг говорити.
У чому найбільші складнощі?
— Слова, в які закохався — "не хвилюйся", "шахрай", "паплюжити" — я повторював, як дитятко, і ледь не підстрибував. Досі помиляюся в закінченнях: тобі — тебе, мені — мене. Також у чергуванні голосних: кріп — кропу, ніж — ножем. Є дрібнички по вимові: казати "чи", а не "чі". Довго говорив не "коли", а "колі". Може тому, що трохи спілкувався з поляками і білорусами в Європі. А коли вони приїжджали до мене в Киргизстан, я їх просив розмовляти українською. Відповідали: "Та як же ми будемо українською, якщо ми білоруси?" Коли приїхав в Україну, був упевнений, що молоко — то "млєко", а картина — "малюнок".
Малюнок — українське слово.
— Так, але дитячий. А я ходив по музею: "Хм, який крутий малюнок". Мені зауважують: "Це не малюнок, це картина". А я: "Картина — це русизм! Давайте спілкуватися українською!"
Коли відчув, що знаєш мову?
— Знаковим був момент, коли вирішив прочитати першу книжку, як мені й радили. Зайшов у книгарню, взяв "Кобзаря". На півтори сторінки мене вистачило. Потім кажуть: "Що ти, дурень, почав із такої старої мови? Треба щось сучасне". Тому, збираючись із Карпат до Львова, я на прилавку в Рахові взяв книжку, яка лежала зверху. Написано було "бестселер". "Мати все" Люко Дашвар. В автобусі підкреслював невідомі слова. Ті, що повторювалися, вже по контексту розумів. Якщо ні — дивився через перекладач на телефоні. Перші три сторінки — все синє. Потім сторінок 30 — окремі слова. А з середини я вже не міг тримати в голові стільки нових слів, тому припинив це все підкреслювати і просто читав. До шостої вечора прочитав усі 350 сторінок. Рівень розуміння на початку книги і в кінці — не до порівняння. Друга моя книга українською — "12 обручів" Андруховича. Після неї я вирішив прочитати 10 українських книжок.
Щоб відшліфувати мову?
— Так. Я шукав куточок, де б розмовляли справжньою українською. Зрозумів, що такого немає. Казали, у Львові чиста мова. Поїхав. Ще перепитував — це точно загальноукраїнське слово, а не суто львівське? Так, точно. От я й поначіпляв на себе: "най", "цвинтар", "філіжанка". Потім кажуть — от, у Полтаві. Приїжджаю — такий жахливий суржик, що я аж в шоці був. У Харкові місяць спостерігав за виборами. Там взагалі розмовляють російською. В магазині мене питали: "А ви зі Львова?" Зрозумів, що чистота мови залежить не від географії, а від рівня освіченості. Не університетської, а від того, скільки людина читає, з ким спілкується, чи працює над собою. Чисту літературну мову чув тільки в Києві.
Конфлікти на мовному ґрунті траплялися?
— Ні. Був важливий момент у Харкові. Чую, на акції з роздачі синьо-жовтих стрічок на проспекті Леніна розмовляють українською. Дивлюся, хлопчик років 16 стоїть. Я підійшов, почав розпитувати. "В тебе рідна мова яка?" — "Українська". — "А вдома якою спілкуєшся?" — "Російською". — "А батьки якою?" — "Російською". — "То як же вона для тебе рідна, коли з народження і досі російською?" Малий каже: "Це для батьків рідна російська, а для мене — українська". Отакі моменти надихають, що все буде краще.
5 
1
Коментарі