"За болгарську монету дали два кіло гречки"

 

Вінничанин 100-річний Володимир Горбенко пережив три Голодомори. Біля хвіртки двоповерхового будинку зустрічає його наймолодша дочка 63-річна Яніна. Веде до невеликої кімнати. Володимир Антонович сидить перед телевізором у великих синіх навушниках.

— Папа недочуває, то в них телевізор дивиться. А як хтось приходить, то вдягає слуховий апарат, — дістає прилад із серванта. Надіває маленький навушник батькові. Той каже, що нічого не чує. — От біда, видно, зламався. Говоріть дуже-дуже голосно, має почути.

Горбенко у синій сорочці, темних штанях та шкіряному жилеті. Під вікном стоїть стіл, на ньому три вазони й українсько-англійський словник.

— Внуки подарили на ювілей плазмову панель, то я зі словником перекладаю інструкцію до нього, бо там всьо на англійському, — пояснює.

Володимир Антонович народився в селі Салинці Немирівського району Вінниччини.

— 1921-го мені було 9 років. Не помню, щоб ми пухли від голоду. Батьки 1926 року на Одещину поїхали в колгосп. Туди з нашого села 16 сімей виїхали. Чотирьох менших братів і сестер забрали, а я довчався у другому класі семирічки, то мене лишили з бабушкою, — каже.

У сім'ї він найстарший. 1931-го навчався у Вінницькому дорожньому технікумі.

— Кормили нас там — кашею та супом, чай солодкий давали, — згадує. — А ще мали пайок хліба. Получали по карточках 400 грам на день у хлібній лавці за тєхнікумом. Поки дойду до третього поверху в комнату, то хліба вже нема — з'їв. А так хочеться ше.

Отримував 32 руб. стипендії, з неї вираховували за харчування і проживання.

— Продуктів ніяких не могли купити. Магазини стояли пусті. Та й сили не хватало кудись ходити, крім занять. Хотілося конфєтки хоть якоїсь, — закладає ногу на ногу. — Вчився зо мною один студент-сирота, гарно малював. Йду якось по лєстніці, він шось длубає там. Бачу, підробляє карточки на хліб. Я подумав, що теж так можу. Почали ми з ним по дві порції на день брати. Вже легше було, хоть трохи під'їдали. Через деякий час продавець помітив нестачу хліба. Придумав ставити свою печать на талони. Всьо, перестали брати.

Легше стало на другому курсі. Технікум перевели у Кам'янець-Подільський. Там було підсобне хазяйство — 2 гектари землі. Студентів забирали з пар обробляти їх. Картошку не крали, куди її візьмеш. А моркву копаємо і тихенько сунемо до рота. Ще посилали сторожувати станцію, де видавали зерно. Ото була розкіш, пшениця насипом в амбарах стояла, то вночі вилізеш туди та жуєш.

На канікули Володимир Антонович приїжджав до батьків на хутір Прохорівка Ширяєвського району Одещини.

— Там у Голодомор із 18 жилих дворів лишилися шість. Моя сім'я вся вижила. Батько мав колекцію монет — срібні, золоті. Сущєствовали такі сіндікати — магазини-скупки, де можна було обміняти монети на крупу. Батько раз послав мене туди, дав болгарську монету, за неї дали 2 кіло гречки. Додому звідти 6 кілометрів. Суну руку в торбину і жую гречку, аж прицмакую, така добра.

На Одещині тоді водилися сусліки. Він риє яму й наносить туди з відро пшениці. Люди копали, щоб достати зерно та звірка. Потім власть запретила копати.

1935-го Володимир Горбенко пішов в армію. За п'ять років одружився. Воював. Повернувся до родини у Вінницю.

— У 1946-1947 роках теж тяжко було з продуктами. Але мені як воєнослужащому давали пайок крупи. Всім місцевим дали город за містом. Зараз їсти люблю все-все, дочка в мене вкусно готовить. Нема такого блюда, шоб я від нього відказався. Але нравляться прості — каша, котлєтка, суп. Дуже люблю запечені яблука, — каже Володимир Горбенко. — Треба, щоб люди цінували життя, а не їжу, речі чи гроші. То второстєпєнне. Слідкували і берегли здоров'я, бо бути здоровим — це модно. Ніколи не опускайте руки та не нарікайте на долю. Вірте в себе і рухайтеся тільки вперед. Якшо ви не відриваєте зад від дивана й ледащо, то нічого у вас не буде виходити.

×