Вокзальні бомжі харчуються ікрою і портвейном

— Зая, можна к тебе обратиться? Выручи на 2 рубля, — чіпляється 63-річний Микола Дмитрович до високої блондинки біля "МакДональдза" на столичному вокзалі. Він бомжує тут 12 років.

Жінка витягає з кишені зім'яті 5 грн, простягає Миколі. Він ховає гроші за пазуху. Пританцьовуючи, підходить до своїх подруг. Вони розклали речі на бетонному підмурку. Бездомна Катерина Михайлівна, 57 років, витягає з драної торби пляшку "Клюквенной настойки". Розливає в чотири пластикові стакани, які перед цим витягла зі смітника.

— Сідай, Коля, будемо обідать, — каже вона. — Мені один іностранєц дав 10 доларів, то я вже харчів накупила.

Дістає з торби шматок вареної ковбаси, кілька довгих маринованих огірків і буханку хліба.

— Я на вокзалі з 2005 года, — розповідає Катерина. — Раньше жила у Вінницькій області. Мала чоловіка і двох дітей. Часто їздила в Київ торгувать. Такі торби таскала, що і двоє дебелих чоловіків не піднімуть. Один раз спізнилася на електричку, лишилася на вокзалі ночувать. На лавці біля кас побачила Колю і зразу в нього влюбилася. Наступного дня поїхала додому. Сказала чоловікові, що хочу розводиться. Але він і діти й чути про це не хотіли. Виставив мої речі на поріг і вигнав із дому. Я зразу до Колі приїхала. Тепер розумію, чому кажуть: "Із милим рай і в шалаші".

Микола Дмитрович обіймає Катерину Михайлівну за талію. Кладе голову їй на груди.

— Такої жєнщіни ніколи не встрічав, — цілує її в губи. — Раніше ні одну юбку повз себе не пропускав, а тепер ні на кого дивитися не хочу.

До пари підходить Ніна Коваль. Бере в руки склянку з настоянкою. Випиває одним махом, закушує огірком.

— Я тут із 13 років, — Ніна витирає губи засмальцьованим рукавом. — Тоді мама померла, залишилася з вітчимом. На другий день після похорону він мене ізнасілував. Жити з ним більше не могла. Узяла речі і приїхала на вокзал. Під "МакДональдзом" стою, прошу милостиню. У день маю до 30 гривень. Он скоро зима, а вдяганки немає. Гривень 100 треба, щоб на секонд-хенді щось тепле купить.

Із іншими бездомними ночує в залі очікування.

— Як якийсь міліціонер підійде, кажу, що поїзда чекаю. Вони до мене діла не мають — я завжди охайна, чистенька. Щодня миюся в туалеті.

55-річний Віктор Ломовцев сидить осторонь. Просить посадити його на 558-му маршрутку.

— Мені в Павловку треба, — чоловік спирається на два костури. Іде повільно. — Два тижні мене там лікували, а тоді виписали. Сказали, що видужав. Але паспорт мені не віддали. А без паспорта я ніхто. Поїду заберу.

Віктор народився в російському Тамбові. У 20 років одружився з львів'янкою Оленою. Згодом отримав українське громадянство.

— 2002-го мама написала, що хворіє. Поїхав до неї в Тамбов. За місяць вона померла. Мама мала двох корів. Якось пішов їх пасти на берег. У воді наступив ногою на якусь залізяку. Попала бацила, і нога почала гнити. Стопу мені відрізали. За операцію віддав останні гроші. Щоб якось повернутися додому, вирішив продати батьківську хату. Уже знайшов покупців, але продати не встиг. Попався міграційній службі. Вони мене посадили на літак і депортували в Україну. Приїхав до Києва без жодної копійки. Відтоді живу на вокзалі.

Харчуюся, як прийдеться. Хто пиріжка дасть, хто кілька копійок. Їжу у смітнику знаходжу. Раз знайшов банку простроченої червоної ікри і недопиту пляшку портвейну. Алкоголь я не вживаю — віддав місцевим бомжам. А ікру з'їв.

Повз Віктора проходить хлопець із гітарою. Бомж просить у нього сигарету.

— Безпритульним страшно бути. Постійно бійки між своїми виникають, та й міліція нас не жалує. Я собі недавно ножа купив. Тепер можу за себе постояти.

×