Біля села Іванків Андрушівського району на Житомирщині два роки працює інтернат для колишніх ув"язнених. Наймолодшому з 37 його мешканців 47 років, найстаршому — 80. Чоловіки кажуть, що їм нудно. Тому вони п"ють.
— Нам тут добре, тепло, дають їсти, нічого не робимо, — розтягує кожне слово 68-річний Микола Дем"янчук із села Липки Попільнянського району. Його називають "святий", бо ходить до церкви. — Читаємо книжки, журнали всякі: "Перець", "Барвінок", наприклад. Відмічаємо свята — й державні, й релігійні. Михайлович інколи в церкву пускає...
— Це залежить від того, коли вони пенсію отримують. Якщо після свята, то празник не дуже проходить, а якщо перед, то дай Боже, — перебиває Михайлович — директор інтернату 30-річний Сергій Горбаченко. — Як одержать гроші, то напиваються так, що битися починають. Тоді в хід і милиці йдуть. А коли хочуть в село за пляшкою податися, ходять до мене по черзі, просять. Видумують, мовляв, цукор треба чи сигарети. Я спочатку вірив, а потім побачив, що обманюють.
— Детективи любимо, — долучається до розмови 47-річний Володимир Романюк, сусід "святого" по кімнаті. — Сучасних письменників не читаємо — вони бозна-що пишуть. Книжка має бути такою, що як почнеш читати, то вже не можеш відірватися.
Чоловік у синіх спортивних штанах і теплій сорочці в клітинку. Поверх безрукавка. На обох руках немає пальців.
Територія інтернату обгороджена 2-метровим бетонним парканом. У дворі на шнурках сохнуть спортивні та звичайні штани, светри.
У коридорі одноповерхового приміщення курять п"ять чоловіків. У великій кімнаті зліва з десяток дивляться по телевізору серіал "Чоловіча робота-2". Це продовження історії про трьох розвідників, які починали службу разом, але згодом стали супротивниками.
— Де моя мазь? Опять забрали! — із кімнати виходить чоловік, спираючись на ціпок. На нього ніхто не звертає уваги. Це Олександр Слінченко. Він нещодавно поїхав у відпустку і привіз із собою дружину — Людмилу Бутинець. Вони офіційно розписалися. Слінченкові за 60, жінці — 42 роки.
Усім мешканцям інтернату надають двомісячну відпустку. Однак майже ніхто нею не користується — не мають рідних, яких можна провідати. Щомісяця колишнім в"язням нараховують пенсію, але на руки вони отримують тільки до 130 грн — чверть загальної суми. Решта йде на утримання. Переважно тут проживають грабіжники, але є і вбивці.
— Іван Криценков колись убив жінку з коханцем через ревнощі, — каже Горбаченко. — Відсидів десь 20 років у тюрмі.
Як отримають пенсію, то напиваються так, що битися починають
День в інтернаті починається о восьмій ранку. Через півгодини — сніданок. Потому "вбивають час" — дивляться телевізор, грають у карти, курять, гуляють подвір"ям, сплять. Годують тут п"ять разів на день. На обід — розсольник, гречана каша зі свининою та тушкованою капустою, млинці зі сметаною.
Кімнати розташовані вздовж пофарбованого у блакитний колір коридору. Кожна має номер і закривається на замок. Передостання — в 67-річного Євгена Блінди. У ній відчувається старечий запах. Директор говорить, що треба провітрювати, й відчиняє вікно. За кілька хвилин санітарка приносить освіжувач повітря.
На Блінді старий одяг — невипрасувані картаті штани та кілька светрів. На голові шапка-вушанка, на ногах — чорні черевики. Чоловік — колишній військовий. Йому не подобається, що в інтернаті нема вільного виходу.
— Доки уговориш цього Михайловича кудись піти, — махає рукою. — Інколи хочеться бутилку взять. А що лишається робити? Кормлять тут харашо, але й випить нада. Колись я хотів у цьому селі оженитися. Був у Галі Мовчанихи три дні, а тоді втік. Там у неї три сини такі, що ну його...
70-річного Леоніда Ханецького в інтернаті називають "важковаговиком". Він відсидів у тюрмах 38 років.
— Маю вісім ходок за крадіжки, — розказує чоловік, швидко підводячись із ліжка. На ньому сіра піжама. — Я сидів у Кузбасі, й у Казахстані, і в Іркутську. Останній раз три роки — на Луганщині. Звільнився 2001-го. Сюди через два роки попав.
Після першої судимості, у 18 років, Ханецький спробував почати нормальне життя:
— Прийшов у міліцію, щоб дали направлення на роботу. А начальник кримінального розшуку каже: "Ты разве будешь работать? Иди воруй". Я йому відповів: "И пойду". І пішов.
Останні шість років чоловік не краде. Пояснює:
— Сил немає. Я інвалід другої групи — відібрало ноги. У тюрму більше не хочу. Чого туди йти, на смерть чи що? Так я її і тут дочекаюся. Та ще й пенсію отримую. Нащо вже красти?
За два роки в інтернаті померли 13 чоловік. Усіх поховали на міському цвинтарі в Андрушівці. На сільському вже немає місця.
— Священики не хочуть ховати безплатно. Похорон коштує десь 50 гривень. А мені на це грошей не виділяють. От і виходить: людину привезуть, закопають, поставлять хреста — й усе. Піп не відспівує, — пояснює Сергій Горбаченко.
В Україні діють чотири такі інтернати — ще є на Харківщині, в Одеській та Львівській областях. Потрапляють туди за направленням Обласного управління соціального захисту або за клопотанням родичів.
2 
35413
Коментарі