Ексклюзиви
Вівторок, 26 лютого 2019 06:55

"Усе встигали — стріляли у відповідь і одночасно варили суп"

Автор: WWW.MIL.GOV.UA
  Генерал Павло Ткачук стає на коліно, щоб вручити Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Артуру Киреєву, старшому лейтенанту 93-ї бригади ”Холодний Яр”
Генерал Павло Ткачук стає на коліно, щоб вручити Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Артуру Киреєву, старшому лейтенанту 93-ї бригади ”Холодний Яр”

— У нас були звичайні будні, про які переважно не пишуть історії. Ми просто копали рови, бліндажі, готували місця під блокпости, — говорить 29-річний Артур Киреєв, командир інженерно-технічної роти у 93-й бригаді. — Здається, що тут нічого героїчного немає. Але ця праця рятувала життя сотням хлопців.

Артур Киреєв родом із Донецька. Сирота, його виховували баба з дідом. 2013-го закінчив Національну академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Рік відслужив у мирній Україні, а з початком війни потрапив на фронт. Займався мінуванням території, облаштовував бліндажі та блокпости.

— Ми знаходилися в районі Красногорівки Донецької області. Один полковник, який командував ротою, попросив мене викопати бліндаж, — продовжує. — Наш трактор до ночі його рив, але через кам'янистий ґрунт далеко не пролізли. На ранок нам наказали змінити позиції, ми відійшли на 400 метрів. Там зробили нову позицію, а по старій почали гатити московські окупанти. Туди летіли "гради", міни, САУ. Тільки диво врятувало нас усіх від загибелі.

Переїхали на новий блокпост. Там стали свідками шаленого бою. Окупанти йшли в наступ, і я чітко бачив їх на відстані в сотню метрів. У нас почалася повномасштабна війна.

Поряд із байдужістю, я побачив справжній героїзм наших бійців. Під час одного бою, всім довелося взятися за автомати, незважаючи на рід військ. Так гаряче гатили терористи. Поруч стояли наші мінометники. Вони все встигали робити — стріляли, одночасно варили суп і співати пісню: "Путін, х..ло! Ла-ла-ла..!"

— Подовгу ми ніде не затримувалися, тож довелося працювати по всій лінії вогню, навіть під Іловайськом, у часи битви за нього, — каже Киреєв. — Так усе тривало до Нового року, потім нас вивели з фронту.

Я приїхав до Хмельницького до дівчини Аліни, тепер дружини. Мирна Україна святкувала, люди раділи життю. Ніхто не відчував, що на Донбасі триває війна. Трохи відпочивши, повернувся в частину. Там почав навчати інженерно-саперної роботи молодих бійців. Хоча вони вже були краще підготовлені за тих, хто йшов воювати 2014 року.

Ми знову повернулися в зону бойових дій. Змінювалися на фронті батальйони, бригади. Вони залишали мінні загородження, доводилося йти зі своєю групою і розчищати територію. Паралельно виїжджали на об'єкти, де навпаки потрібно було заміновувати.

Важке поранення Артур Киреєв отримав 15 листопада 2015-го під час мінування території біля села Опитне Маріїнського району на Донеччині.

— Я отримав від комбата завдання — замінувати територію між позиціями шахта "Бутівка" і військовою частиною "Зеніт" біля Донецького аеропорту, — розповідає Артур Киреєв. — Він пропонував, щоб я взяв спеціальну машину й виклав по всій території майже 200 мін. Це було нереально зробити — ми перебували в полі за кількасот метрів від окупантів. Поле було невивчене, там могли знаходитися небезпечні сюрпризи. Тому прийняли рішення робити все вручну.

Ми майже виконали завдання — 200 протитанкових мін розставили по периметру. Нас прикривала "беха" (броньована машина піхоти. — ГПУ) із "Зеніту". Спочатку росіяни вгатили по ній, потім почали крити нас мінами. Мені ще залишалося поставити дві свої міни, як поряд щось вибухнуло. Я впав. Оклигав, здивувався, що геть не відчуваю ніг до пояса.

Побратими швидко почали нас евакуйовувати і направили в Опитне, де були лікарі. Під час обстрілу поранили семеро бійців, ще один боєць, старший сержант Благовіст — загинув. Разом зі мною серйозно було поранено Володимира Отінова. У його легеню потрапив осколок, і почала збиратися рідина. Якби не вчасна і фахова робота медиків, він там би й помер.

З Опитного мене перевели в місто Селидове. Дорогою намагалися постійно всунути "алкотестер". Мене це бісило, бо змушували дихати в цю штуковину. Потім я знепритомнів і прокинувся уже в Дніпрі у лікарні ім. Іллі Мечникова.

Поранення прикувало Артура Киреєва до інвалідного візка. Пішов вчити молодь — викладає мінну справу. Переїхав на постійне проживання до Львова.

Зберігає квиток із потяга

— На час його поранення ми не були одружені. Я була студенткою і в переддень поранення Артура ночувала в подруги, — розповідає 29-річна Олена, дружина Артура Киреєва.

— Того дня в місті відбувалися місцеві вибори, і нам запропонували побути спостерігачами. Я сиджу зла, втомлена, мені телефонує його командир Саша і каже: "Ти тільки не хвилюйся, але Артура поранено".

До того моменту ми зустрічалися вісім років. Познайомилися в поїзді. Він їхав у Донецьк із Хмельницького, а я у Харків до тітки. Я досі зберігаю той квиток, щоб показати потім дітям.

Ми одружилися у Львівському госпіталі. В Артура була температура, він лежав утомлений. Пам'ятаю, одягнутий у синю кофту. І просив: "Давайте, закінчуйте це швидше", — говорить Олена. — Я була в джинсовій куртці, простому платті. Забігла в один із ювелірних магазинів і кажу: "Дайте дві обручки, швидко". Вони дивилися на мене здивовано. Коли відбувалася вся церемонія, я заплакала.

Зараз ви читаєте новину «"Усе встигали — стріляли у відповідь і одночасно варили суп"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 47
Голосування Який з українських музичних фестивалів цього літа ви вважаєте найкращим?
  • Atlas Weekend
  • UPark Festival
  • Файне місто
  • Leopolis Jazz Fest
  • ZaxidFest
  • Джаз на Дніпрі
  • Бандерштат
  • Ваш варіант у коментарях
Переглянути
Погода