Українській збірній мають повернутися борги

Мій колега 21-річний Захар збирається в Київ на футбол. Їхатиме автостопом. Запрошує мене. Я відмовляюся, потайки заздрячи його безтурботності.

Ловлю себе на думці, що Євро-2012 — дев'ятий за ліком чемпіонат Європи, який я пам'ятаю. І, фактично, перший, де я вболіватиму за своїх. 1980-го та 1984 року збірна СРСР не пробилася до фіналу. 1992-го грала якась незрозуміла команда СНД без гімну й прапора. На всі наступні фінальні частини чемпіонату збірна України не потрапила. Позитивні емоції приніс лише Євро-1988 в Німеччині. То була лебедина пісня збірної СРСР і водночас апогей тренерського генія Лобановського.

Я тоді теж мав 21 рік. Міг дозволити собі спати до опівдня й лягати о другій ночі. Узагалі жити безтурботно. Проте той чемпіонат пам'ятаю, ніби це було вчора. У перших двох матчах ми показали навдивовижу невиразну гру, але розжилися трьома очками за перемогу й нічию. Потім феєрично переграли Англію та Італію, щоб програти, зовсім не за грою, Нідерландам у фіналі. Після того поєдинку в нечисленних радянських спортивних газетах почалася справжня ейфорія. Збірну хвалили на всі заставки. А в мене не проходило відчуття несправедливості. Дуже вже хотілося перемоги у фіналі. Тепер я знаю, чому наші програли.

Та збірна СРСР на 80 процентів складалася з українців. Принаймні стартовий її склад. Однак, якби вони перемогли, то вся слава дісталася б Росії. Бо навіть у Вікіпедії написано, що збірна Росії з футболу — правонаступник збірної СРСР, яка виборола срібні медалі на Євро-1988.

Із п'яти спроб незалежної України потрапити на чемпіонат Європи вдалою виявилася лише остання. Та й то, це право ми отримали як власники чемпіонату. Це виглядає трохи несправедливо стосовно решти, які пробивалися на Євро з боями. Я ж вважаю, що футбольна доля повертає нам старі борги. За незбагненну гру на чемпіонаті світу 1986 року й за "срібло" чемпіонату Європи-1988. За славу, яка дісталася росіянам. Шкода тільки, що молодість і безтурботність не повертаються ніколи.

×