Дорогою до Чорнобиля біля cела Старі Петрівці на Київщині зустрічаємо кортеж президента Януковича. Кілька авто з сиренами і бусик. Звернули на узбіччя, постояли кілька секунд.
— Хоч би невдачі не було, — жартує водій.
Погода псується. Часом пролітає дощ зі снігом. На контрольно-пропускному пункті "Дитятки" отримуємо дозвіл. Проїжджаємо село Залісся, заросле чагарниками. Кілька занедбаних хат заледве видніються крізь зарості. Добре збереглися пам'ятник загиблим воїнам та магазин із несучасною назвою "Продмаг".
Зупиняємося у місті Чорнобиль. До аварії тут жили 15 тис. людей. Тепер менше 2 тис. приїздять працювати вахтовим методом. Самоселів — 113. Люди ходять у робочій формі. Дітей не видно. У центрі на стіни будинку культури натягують панно — голуби на тлі ядерного вибуху. Так готуються до візиту президента з нагоди 25-ї річниці аварії. Трохи вбік від центральної вулиці — чагарники й покинуті хати.
Нас погоджується супроводжувати 30-річний Денис у чорних окулярах і рукавичках. Їдемо вздовж села Копачі. Хат не видно.
— Сюди впала перша радіаційна хмара, — пояснює Денис. — На стінах і стріхах було стільки радіації, що вирішили закопати будинки. Рили котловани й згортали хати туди.
За кілька кілометрів від атомної станції в полі пасеться табун коней.
— Коней Пржевальського завезли задля експерименту. У зоні водиться багато вовків і кабанів. Собак і лисиць мало, бо їх вовки їдять. Дорогою до четвертого блоку — збудований французами могильник для ядерних відходів. Наші контейнери не підійшли до французьких ємкостей. Довелося будувати спочатку. Зарили в землю 300 мільйонів доларів. Зараз американці будують новий.
Денис просить не ставати на траву, а залишатися на асфальті. На ньому дозиметр показує 300 мікрорентген, а на траві — 1500. Проїжджаємо мертве місто Прип'ять. У центрі — будинок культури "Енергетик". Поряд — дві 9-поверхівки. На одній — герб СРСР, на другій — УРСР. Вікна вибиті, зі стін сиплеться плитка і штукатурка.
— Тут жили 49 тисяч мешканців, — каже Денис. — За півтори години виселили всіх. Мародери збивали замки, влазили до кожної квартири. Якось приїхала жінка. Показувала ключі від квартири, де жила. Просила пустити, бо там у неї золоті персні лишилися. Кажемо: "Які персні? Мародери все винесли". За Радянського Союзу станцію охороняли з повітря два підрозділи протиповітряної оборони. Зараз нікого нема, — продовжує Денис.
На старому кладовищі дозиметр показує 1000 мікрорентген. Це у 20 разів перевищує норму. Дорогу до хати самоселів Марії і Михайла Урупів у селі Паришів знаходимо за колією від автомобільних шин.
— Їздять до нас журналісти мало не щодня, — каже 76-річна Марія Адамівна. — Наші грошей не дають, а інозємци возють. Учора японці були — тикалі мені по 200. Я нє брала, кажу, в нас радіація, а у вас ще й землетруси. А йон дав. Питаю, якби вам погосподарювать у нас два роки, то навели би тут порядок? Йон каже, що за два роки не встигли б, а за 10 щось би було.
Урупи повернулися в Паришів 1988 року. Тоді дозволили повернутися 105 сім'ям. До цього жили в селі Лук'янівка Баришівського району.
— А була тут у нас баба Хіма, яка зовсім не виїжджала. Коли евакуїрували нас, вона до лісу убєгла. Шість днів у лісах бродила. Потом повернулася. Минулого году вмерла бабка.
Марія Адамівна згадує, як 2004 року голосувала за Ющенка.
— Був йон у нас, приїжджав, кожному по радіо дав. Довго ждали його, аж до вечора, не їли, на стільцях сиділи. Потім на виборах 2006-го і 2007 року голосувала за Юльку. А останній раз — за Януковіча. Тєпер за нього не буду, бо пєнсію малу дає. Обідив бабу. Не дорахували мені 12 років трудового стажу. Коли евакуїровалися, то погубілі якісь бумажки. А як сюди приїхали, кінулась, а доказать ніяк. Тепер маю 916 гривень пенсії. А буханку хлєба частніки продають по 6 гривень. Як жить?
У селах зони відчуження живуть 97 осіб. Порожніми стоять понад 10 тис. будинків.
Коментарі
4