"Найважче бути терплячим. У роботі снайпера це — головне"

 

— Спочатку всім страшно. Як уперше на підводному човні занурювався, дуже страшно було. А потім про це не думаєш. Так і зі снайперським ремеслом, — каже сержант взводу снайперів із позивним "Володимирович", 48 років.

Про дату й місце народження не розповідає з міркувань безпеки. Живе у місті Кременчук Полтавської області. Має брата й сестру. Розлучений, є двоє синів 25 і 11 років. До війни був водієм. За фахом — водій-екскаваторник. Служив у Заполяр'ї, на Північному флоті військово-морського флоту СРСР.

На фронті перебуває три роки. У складі 30-ї бригади Збройних сил України обороняє передові позиції в районі Мар'їнки під окупованим Донецьком.

— Сєвєрний флот, де служив срочку, найелітніший був у СРСР, а тепер в Росії. Але завжди знав, що моя батьківщина — Україна. Козаки є козаки, — продовжує. — Одразу, як усе почалося, вирішив — буду тут. Але не брали. Я ж підводник. Воєнкому говорив, що й водолаз. Замість друзів просився. Потрапив аж у четверту хвилю мобілізації — дістав комісара. Той сказав: "До завтра комісію пройдеш, поїдеш у Дівички (військовий полігон у Переяслав-Хмельницькому районі на Київщині. — ГПУ) вчитися". Так став коригувальником.

Як потрапили у снайпери?

— Ще коли на флоті служив, стріляв добре. У березні 2015‑го поїхали на стрільбище біля Артемівська (з 2016-го — Бахмут. — ГПУ) на Донеччині. Усі з гвинтівками, а я з "сучки" (вкорочений автомат Калашникова. — ГПУ) на 700 метрів відпрацював мішень. Командир дав гвинтівку, глянув результат, так і пішло.

Снайперського ремесла вже в АТО ротний учив. Це — складна професія, роками вдосконалюєшся. Лише за останній рік тричі навчання проходив. Справжню майстерність здобуваєш сам.

Йоркширський полк легкої піхоти із Британії проводив курси. Показали багато цікавого з медицини, роботи в містах, тактики, розгортання розвідгрупи. У них інша система. У нас, якщо йдуть на вихід двоє, — це вже група. А в них їх ще три групи прикривають, супроводжують медики й гелікоптери.

Британці теж багато вчилися в нас. Дечим були шоковані — як з такою зброєю і технікою воюємо. Їм відомо, що в росіян краща.

Що найважче в роботі?

— Бути терплячим. У роботі снайпера це — головне. Більшість із нас — спокійні. У піхоті недолюблюють "снайперів-підкидишів" (тимчасово прикріплені до підрозділу. — ГПУ). Приїхали, нашуміли й поїхали, а ви тут вигрібайте. Ми ж постійно в підрозділі, працюємо злагоджено. Наша робота — найперше спостереження і фіксація: хто куди пішов-поїхав. Обмінюємося інформацією, розвідка потім собі нагороди вішає.

Скільки часу були найдовше в засаді?

— Довго не сиджу. Ніч, буває — добу. Це небагато. У снайпера позиція не така, як у піхоти. Підходимо до противника ближче. Хлопці по 10 днів сидять і довше. За місяць понад 10 бойових виходів роблю. Здебільшого вночі.

Як на виході організовуєте побут?

— Максимально спрощуємо. Речей беру мінімум — лише те, що треба для завдання. Кікімора (літній маскувальний костюм. — ГПУ) чи маскхалат (зимовий маскувальний костюм. — ГПУ), розгрузка і гвинтівка. З їжі — шоколад і на тому все.

Працюю зі звичайною гвинтівкою. Не покращував, але їй і не треба. Хороша, нічого зайвого. Патрони стандартні — снайперські та бронебійні. Стандартний ПСО-1 (денний снайперський оптичний приціл. — ГПУ). Нічник (нічний снайперський приціл. — ГПУ) зі мною всю війну пройшов. Але з ним уночі на 1,5 кілометра бачу. У хлопців є нічний приціл, поєднаний із тепловізором. Та мені з цим зручно.

Маєте допоміжні пристрої?

— Замість снайперського калькулятора (визначає показники для пострілу. — ГПУ) маю додаток у телефоні. Волонтери зробили. Виставляєш погоду, температуру, відстань до цілі, характеристики набоїв — розраховує поправки для прицілу. З СВД (снайперська гвинтівка Драгунова зразка 1963 року. — ГПУ) працюємо найбільше на 750 мет­рів. Особливих розрахунків не треба.

Сучаснішої зброї не маєте?

— Хлопці вчилися працювати з "болтовиками" (гвинтівки з ковзним затвором для стрільби з підвищеною точністю. — ГПУ). Отримали і працюють із ними. Але я звик до СВД. До терористів сербські снайпери заїхали (у грудні торік розвідка штабу АТО повідомила про появу сербських найманців на Донецькому напрямку. — ГПУ). Їм албанці свого часу мало відповідали. Тому було достатньо часу тренуватися на живих цілях.

Вони — хороші снайпери?

— Важко сказати. За гроші вони всі хороші. Якщо проти них із СВД воюємо, то хто з нас хороший, я не знаю. Два дні тому одного бачили — вже немає. Дві доби його "пас": день, потім ще день, ніч і ще добу. У нас противник ретельно маскується. Хлопці мої нещодавно кулеметників вистежили. БМП (бойову машину піхоти. — ГПУ) противника вичислили, а піхота її накрила.

Як сержанту, важко працювати з людьми?

— Дуже, особливо з молодими. Гонорові. Ти переживаєш, аби вижив, а він думає, що хочеш повчити життя. Але багато й здібних хлопців.

Маєте шкідливі звички?

— Багато палю, понад дві пачки за день. На виходах про це не думаєш. Потім повернувся й накурився. Терпиш і холод, і голод. У Бахмуті в 34 градуси морозу працював.

Чому пішли на війну?

— У мене двоє дітей. Не хочу, аби додому хтось прийшов. Хочу звільнити окуповані території. Маю тут бути. Коли почали окупацію Криму, старший син проходив строкову службу там. Рік прослужив. Їхня частина намагалася оборонятися. Потім їх вивели, і він ще рік дослужував. Важко переживав ті події. Восени одружився, знайшов роботу. На службу не тягне. Менший дуже пишається, що я служу в Збройних силах.

Ви віруючий?

— Так. Коли приїжджаю додому, йду до храму. Біля нас залишилися лише Київського патріархату. Номер священика маю. Отець Роман. Звідси, буває, телефоную йому. Ніби просто поговоримо, але допомагає.

На похороні друга, якого розстріляли, попросив мене благословити. Не кожен священик благословить військового, не раз просив. А цей — з ­усією душею.

Отець Роман не знає, що я снайпер. Кажу, просто військовий.

"Вони втомилися від війни. А ми — ні"

— Після війни поїду в гори, збудую дім. Житиму з коханою і спускатимуся до людей по сіль і порох для полювання, — каже снайпер "Володимирович".

— Люди не розуміють, що тут війна, — додає. — Як додому приїжджаю, кажуть: "Ми тебе туди не посилали". Так я нічого й не прошу. Як казав загиблий товариш Льоха, кіборг із 95-ї бригади: "Вони втомилися від війни. А ми ні". Двох друзів утратив. Один, із Семенівки, потрапив із розвідниками в засаду. Другий із Олександрії під "Градами" загинув.

×