— Заморився вручати повістки сільським хлопцям. Сусід, однокласник моєї доньки, теж пішов воювати. Мати його через паркан почала дорікати, що я жирую, а її син на війні. Я зібрав сесію, віддав повноваження секретарю і пішов на п'яту хвилю мобілізації. Мав бронь, але мені не відмовили. Закрив хату, сказав сусіду приглянути, — говорить 50-річний Сергій Кравченко, старший сержант 72-ї окремої механізованої бригади, командир роти піхоти.
Другий рік на війні. Доти вісім років був сільським головою села Байрак Диканського району на Полтавщині. Закінчив місцеву 8-річну школу. Працював у колгоспі, потім водієм у Полтаваобленерго. Понад 20 років — розлучений. Колишня дружина Марія живе окремо. Мають доньку Римму, 1-річного внука Дмитра.
Із Сергієм Івановичем зустрічаємося у промзоні Авдіївки 18 січня. Він на старій "таблетці" приїхав за продуктами, що привезли волонтери. Має розвезти їх по позиціях. Говоримо, доки солдати вантажать провізію.
Чоловік невисокий, статний, із сивим волоссям. Поверх теплої кофти накинув флісову військову куртку. Запрошує в машину.
— Зразу служив у 58-й бригаді. Були на самому передку — біля Новоселівки Другої Ясинуватського району на Донеччині. Багато хлопців там втратили. Я через вісім місяців поїхав додому. Думав, навоювався. Чотири місяці вдома ходив, як у воду опущений. Донька питала, чи не захворів. Не витримав, зателефонував у військкомат, попросився у промзону. Ті засміялися, мовляв, там місця завжди є. Взяв направлення у 72‑гу бригаду і на півроку підписав контракт. Хотіли мене в Авдіївці залишити, та я готовий був іти тільки на промку.
Як сприйняли в селі ваше рішення?
— Після дембеля розпитували, чи багато заробив. Нічого не розуміють. Інколи не знаю, чи до ранку доживу. На війні мріяв виспатись, а приїхав додому — не засну. Надто тихо. Тільки під час грози висипався. Коли після перерви приїхав на промку — легше на душі стало, донька по телефону запитувала, чого веселий. Це вже мій дім.
Із молодими легко знайшли спільну мову?
— Хлопцям по 18–20 років. Часто не контролюють себе — ні в словах, ні у вчинках. Не знають, що тут роблять. Підписали контракт і прийшли без мети. Думали, що зароблять гроші і поставлять круте фото в інтернеті. Це — зламані людські долі, як писав Ремарк. Війна їх перемолотить.
Їм страшно воювати?
— Є такі, що бояться темряви й обстрілів. Уночі не йдуть на чергування, після тижня на промці просять перевести. Їх міняють, бо залишити тут — це потенційний 300-й (поранений. — ГПУ). Він злякається, залізе в якусь нору і сидітиме, а диверсійна група виріже позицію.
За себе не так страшно. Боїшся, що ворог знищить твоїх товаришів. Як із цим жити? Від таких думок кидаюся уві сні.
Боєць після дембеля залишається сам на сам із купою проблем. Так не має бути. Треба місяців на три відправляти на адаптацію — позбирати в лісі грибів, рибу половити, поспілкуватися з психологом, побратимами.
Прийти з війни одразу на мирну територію — у будь-кого мізки не витримають. Або агресивним будеш, або бухатимеш, не просихаючи. У США роками напрацьований механізм реабілітації, з бійцями працюють кваліфіковані військові психологи.
Ви самі змінилися?
— Навчився бачити людей. Війна одразу показує, хто поруч — мудак чи ні. Навіть останній аватар (так називають алкоголіків в АТО. — ГПУ) може в скрутну годину тебе прикрити, горою стане. А той, що правильний по життю, втече при обстрілах.
Який день найбільше запам'ятався?
— 28 травня 2016-го. Ми по шість чоловік виходили на позицію. Підлізла ворожа диверсійна група і з "Мухи" (протитанковий гранатомет. — ГПУ) влучили в окоп. Добили наших поранених із автоматів. П'ятеро загинули. Ми вночі під обстрілами виносили тіла побратимів.
Коли виживаєш у таких боях, маєш двояке відчуття. Добре, що вижив, але не по собі від смертей. Наш комбат каже, що в них із хірургом одна доля — кожен має своє кладовище.
Можна звикнути до смерті?
— Так. Недавно задумався і злякався. На війні стаєш черствіший. Звикаєш навіть до смерті друзів. Наче закривається душа, як равлик. Може, так організм ховається від стресу.
Сашко, один з останніх загиблих, усе мотався на автомобілі. Зробив йому зауваження, а він сказав, що то востаннє. Так і сталося — підірвався на фугасі.
Смерть тут не така, як у мирному житті. Ділишся останнім хлібом, а за годину цієї людини нема. Тому тут день народження — інше свято. Стараємося не сваритися, бо можеш не встигнути вибачитися за те, що сказав зопалу.
Які зараз настрої в бійців?
— Ми не за Петра Порошенка стоїмо. А щоб російська нечисть не полізла до наших рідних. Війна — це бізнес тих, хто нагорі заробляє мільярди. Повз неконтрольований кордон їдуть ешелони товарів із Росії, які без податків проходять до нас, далі — в Європу. Українці стали пішаками у чужій грі.
Люди на Донбасі — теж заручники ситуації?
— По-різному. Майже в кожній сім'ї є людина, яка воює на боці ДНР. Є такі, що в спину стрельнуть, а є — заручники ситуації.
Я для себе розбив міф про мовний бар'єр. Тут у селах краще говорять українською мовою, ніж на Полтавщині. Говір чистий і гарний.
Хто хотів бути з Україною — давно на мирній території. Але переселенці майже не воюють в АТО. Їдуть хлопці із Житомира, Львова чи Полтави. Це грає на руку російській пропаганді — типу, понаїхали карателі.
У людей на Донбасі був вибір. Аби захотіли — самі могли окупантів вкинути в шахти. А не зробили.
Їх варто переконувати в іншому?
— У загиблих бойовиків виростуть діти. Ми для них — карателі. Як цьому малому поясниш, що треба любити Україну? Тим паче, що зараз тут нічого не робиться. Немає ні українських газет, ні телебачення.
Який вихід?
— Наважитися відмежувати Донбас. Відновити промисловість нереально. Україна навіть із допомогою Заходу не потягне. Там усі підприємства, що працювали, — зруйновані, вивезені або порізані на метал.
2 
1
Коментарі