— Першу смерть побачив у 6 років. Двоє циган сварились. Один проткнув іншого вилами. Я стояв і дивився, як тече кров, як він помирає. Потім довго приводили до тями. На війні швидко зрозумів: або я вбиваю ворога, або він мене, — каже бойовий командир Добровольчого українського корпусу "Правий сектор" 34-річний Юрій "Сирота" Сергійчук.
Народився на Волині. Батька не пам'ятає, мати випивала. Померла, коли йому було 13. Сина віддали у притулок. Після армії поїхав на заробітки в Чехію. Повернувся, коли почув про вбивства на Майдані. До осені 2014-го лікував апендицит. У військкоматі чоловіка не взяли. Пішов у "Правий сектор".
— Першого російського бойовика вбив на шахті "Бутівка" під Авдіївкою. Бій тривав понад 10 годин. Я працював на кулеметі. За кількасот метрів побачив, як терорист цілиться в мене з гранатомета. Випустив по ньому чергу. Врятував життя собі й побратимам.
Чи мали поранення?
— Уперше — навесні 2016-го. День за днем тривали бої. Якось не встежив за собою. Гатив по терористах і не дивився навколо. Щось почало заливати очі. Осколок влучив у голову. Перестав бачити. Побратими витягнули з лінії вогню. Роблять перев'язку. Мене трусить, адреналін. Вириваюся, щоб далі стріляти. Друзі не пустили. Міг загинути.
10 червня з групою бійців ДУК зайшов на шахту, щоб вийти в окуповане село Спартак. Хтось повідомив терористів. Розстріляли нас із важкої артилерії, наче цуценят. Тоді знову поранило. Друзі помирали на руках. Було боляче від розуміння, що нас зрадили. Поблизу стояла одна з бригад Збройних сил. Проте ми не дочекалися підтримки від неї. Наступного дня речник АТО заявив про одного пораненого військового. Про чотирьох загиблих добровольців ніхто не згадав.
Ви почали воювати 2015-го солдатом. Зараз — командир одного з найбільших підрозділів ДУК.
— Мій перший командир Григорій Семенишин на позивний "Семен" дав багато знань, які досі рятують життя. Навчив раціонально витрачати сили в управлінні підрозділом і в контактах із ворогом. Його вже немає живого. Далі були бої. Бачив усі проблеми зсередини. У Мар'їнці восени 2016-го був із солдатами як бойовий командир. Бачили в мені брата, а не ватажка-узурпатора. Їм приємно було, що сплю в бліндажі поряд із ними, їм їжу, приготовлену на вогні. Виходжу в бій у дощ, сніг, мороз. Цієї зими створили тактичну групу "Сапсан". Стоїмо з бійцями ЗСУ під Донецьким аеропортом.
Дружина Надія на позивний "Руда" — парамедик, на війні зі мною з самого початку. Мчали якось на швидкості повз аеропорт. Дорога прострілюється. Раптом із терміналу — кулеметна черга. Прошила колеса, нас розвернуло. Кричу їй: "Вискакуй, кидай усе". Далі їде. Коли виїхали, заявила: "Як я могла кинути машину, куплену на волонтерські гроші?"
Багато "правосєків" перейшли на службу в ЗСУ.
— Я прийшов на війну боротись і перемогти москаля. А не чекати в окопі, коли російська міна знесе мені голову. Колись на Донбас ішли хлопці з почуттям обов'язку, тривоги за країну. А тепер — отримати 15 тисяч гривень і статус учасника бойових дій. Добровольчий і волонтерський рух пішов на спад. Люди забувають про кров і сльози Донбасу. Розумію, треба жити далі. Народжувати, створювати сім'ї. Але як бути нам? Ми теж хочемо в Європу. Прокидатися вдома, а не в бліндажі. Бути білими людьми. Але вільними, а не рабами. У мене в підрозділі багато хлопців-сиріт, які виросли в дитбудинках. Не маємо щасливого минулого. Але хочемо нормального майбутнього.
Добровольцям заборонено перебувати на позиціях?
— Солдати ЗСУ, офіцери радо нас зустрічають. Їм подобається наш адреналін, спосіб воювати. Багато добровольців на Донбасі — з 2014-го. Стали професіоналами й передають досвід побратимам з офіційної армії. Ми ні на що не претендуємо. Прийде час, і все стане на місця.
Які стосунки з бійцями ЗСУ?
— Є суперечки, проте не конфлікти. Розуміємо, чого сюди прийшли. Якось боєць ЗСУ запитав у мого добровольця: "Скільки отримуєш за те, що воюєш тут?" Той відповів: "Коли б'ють твою маму, у кого ти просиш гроші за її захист? Україна — це найрідніше, що маємо".
Сидиш замаскований добу. Не рухаєшся
— Група "Семена" займалася розвідкою й бойовими диверсіями. Ходили на завдання, сиділи у "секретах". Це схрон під позиціями бойовиків або їхній тил. Ще варіант — схрон за кількасот метрів від наших позицій, де вже чатують на ворогів. Сидиш замаскований добу, другу. Не рухаєшся, стежиш за переміщенням військ. У жодному разі не стріляєш.
Це вимагає витримки. Якось із нами пішов колишній спецназівець. Вважав себе великим воїном. Пролежав кілька годин, побачив сєпарів, не витримав і відкрив вогонь. По нас ударили міномети, гранатомети. Це ледь не коштувало життя всій групі.
3 
1
Коментарі