— У грудні 2013-го в Чернівцях дивився по телевізору, як били студентів, і плакав. Наступного дня був на Майдані, — каже чернівчанин 39-річний Сергій Скальд, боєць Добровольчого українського корпусу "Правий сектор" із позивним "Шпрот".
Закінчив військовий ліцей. Працював майстром у віконному цеху.
— Вразила дівчинка, яка приїздила о шостій ранку, — продовжує. — Причесана, акуратна. Жила за три зупинки від метро. Робила нам бутерброди, чай і о 8-й їхала в інститут. О 18-й приїжджала знову і допомагала до 21-ї. Щодня, аж до вбивств на Інститутській. Таку мужність не у всіх солдатів побачиш.
Після Майдану поїхав на Донбас із "Правим сектором". Після вишколу у складі розвідгрупи друга Віталія "Шведа" Кошуби відправили на передову на підкріплення Збройних сил.
Які були враження?
— Був страшно розчарований. Щойно заліз в окоп, протягнулася рука з фляжкою пива: "Будеш?" Усі поголовно п'яні. Безглузда стрілянина з перепою. На серпень 2014-го на моїй позиції у Пісках під Донецьком 80 відсотків убитих і поранених було через недбалість і алкоголь. У першу ніч мене з Михайлом Медведем зі Львова поставили на позицію "Небо". Страшно — не передати. До другої стояли, а потім лягли спати. Напруга переважила. Зранку йдемо — наш бронетранспортер мчить до розтяжок. Йому кричать, а він валить. Підірвався на міні — машину розвернуло. Вискочив контужений солдат, із вух тече кров, палить з автомата в різні боки. Відкачали. Приходить другий. Обличчя розбите. "Ти теж із БТРа?" "Ні, свої надавали, бо п'яним заснув".
Який був перший бій?
— Президент підписав у Мінську перемир'я, а ввечері росіяни гатили з "Градів" до опівночі. Потім піхота закидала гранатами. Аж тоді ми відкрили вогонь. Я — з автомата, друзі з кулеметів. Розвідка перехопила їхню розмову. Ми вбили двох. При штурмі Водяного вперше вбив терориста. Обійшов збоку, перехитрив і "завалив". Груди були в наліпках "Почетный атаман войска казацкого". Вразило, як сіпалися його ноги.
Як ставилися місцеві?
— По-різному. Часом вели подвійну гру. Вступили в село. Назустріч — дідусь: "Я знаю, де сепаратисти". Показав, розказав. Зайшли в один із будинків, переодяглися в їхню форму. І знову — цей дід: "Знаю, де "правосєки". Коли нас упізнав, почалася паніка. Ми пробачили. За його наводкою вбили двох бойовиків, кількох поранили.
Чим займалася ваша група?
— Підривна робота, розвідка. Знищили сотні терористів. Діяли не на емоціях — чітко планували все. "Швед" — легенда "Правого сектора". У нього було надзвичайне відчуття небезпеки. На бойових виходах ніхто не випивав.
2015-го мене перевели в диверсійну групу під командування "Лісника" (Олег Мужчиль, 9 грудня 2015‑го вбитий СБУ в Києві. — ГПУ). Казали, це гуру війни. Дивлюся — літній, сивуватий, інтелігентна мова, мішки під очима. Зануда-теоретик. Одного ранку говорили про ножі. Він дістав свій окопний "Глок". Доти думав, що добре володію холодною зброєю. За 10 хвилин тренування зрозумів, що мій рівень — піти хліба нарізати. Він знав усе про війну — від наведення арти до виготовлення отрути. Справжній учитель і командир.
Не знав, що він був старшим буддистом в Україні. Якось нас направили під Волноваху. Дорогою стали біля монастиря, як у китайських фільмах — жовто-червоний, кам'яні стіни. Двоє хлопців у камуфляжі поклонилися: "Вчителю, ви приїхали". Запросив нас до оселі і там давав накази. Один із тих хлопців пішов із нами. Дорога назад була спокійніша. Казав: "У буддизмі отримуєш, що шукаєш. Хто шукає Бога — знаходить віру, хто прагне знань — навчання". Але з ним було надто спокійно. Я — гарячий хлопець, перейшов у підрозділ друга "Хорвата" (Василь Малкович. — ГПУ).
Чим займалися?
— Виявляли терористів у Києві. Подробиць не маю права розповідати.
Що найважливіше у розвідці?
— Дрібниць не буває. Був наказ — розвідати село Невельське в "сірій зоні". На тваринницькій фермі нібито базуються 200 сепарів. Під селом знайшли місце їхньої висадки. Приїздили з того боку і "розчинялися" в околицях. Командир, що заміняв "Шведа", почав скиглити: "Повертаємося, вони тут були. Нехай працюють "Гради". Проте біля ферми не було розтяжок, патрулів. Я з другом "Космосом" і ще кількома пішли туди. Сфотографувались у посадці: як загинемо, фото будуть на могили. Снайпер "Моріарті" прикривав із водонапірної вежі. На фермі були кілька доярок, механік, ще люди прийшли. Вирішили тікати, бо про нас уже знали в селі. Дзвонимо на базу: водії обідають. Машина буде за 3 години. Зайшли у перший двір із гаражем: "Відвезіть, заплатимо". На базі розрахувалися бензином. Спитали, де командир — ця сволота поїхала у справах. Сіли у джип, забрали інших. Добре, що мирні люди не постраждали.
"Згадую сєпара з повагою"
— Стояли під мостом у Пісках, — згадує Сергій Скальд. — Їде таксі — "Жигуль". Оглянули. Під запаскою пакет із парою сотень георгіївських стрічок.
Пасажир — великий, смуглий, кучерявий, — продовжує. — Лежав тихо. Водій запанікував: "Я не при ділах". Відвів його убік: "Тебе пасажир підвів, застрелиш — житимеш". "Добре, лише задом поверніть". Віддав його контррозвідці. Пасажира ми завели на двір. До стіни обличчям, руки за голову. "Зрозумів, до кого попав?" "Так". "Будем вчити родіну любити". "Я люблю, только не такую. Без вас будет моя родина". І це — під вісьмома стволами. Я бачив, як росіяни в паніці під себе ходили. Клялися, що їх обманули. А тут ворог — лютий, ідейний. Віддали його СБУ. Зараз дивлюся сюжети, де наші офіцери в полоні клянуть Україну — розумію, вижити хочеться. Але згадую того сєпара з повагою.
2 
1
Коментарі