— Мої батьки російськомовні, — каже викладач Магістерської програми з журналістики Українського католицького університету у Львові Отар ДОВЖЕНКО, 35 років. — Про існування української я довідався в 6 років. Через рік почав вивчати її в школі. У 15 перейшов на неї майже в усіх сферах свого життя. З'явилося відчуття, що жити в Україні, думати й говорити українською — це правильно. Рідна мова моїх дітей — українська. Російською користуюся для роботи.
Чому після 25 років незалежності половина населення України досі спілкується російською?
— Українізація пов'язана переважно з ідейними міркуваннями. Наприклад, свідомо україномовних людей побільшало після Майдану. Русифікація — навпаки, з прагматичними. Російська залишається мовою великої політики й бізнесу, криміналу, гламурної тусовки. А у великих містах це мова, без якої вкрай важко досягти успіху, соціалізуватися. Тому головний двигун зросійщення — урбанізація.
Відмінність теперішньої ситуації від тієї, що була 25 років тому — радикальне зростання кількості людей, які вільно володіють обома мовами. Це завдяки освіті, масовій культурі тощо.
Скільки україномовних може бути в нашій державі за найсприятливішого сценарію?
— Не думаю, що в осяжному майбутньому жителі Харкова, Одеси чи Запоріжжя перейдуть на українську. Для цього немає передумов. Люди не міняють свою першу мову без причини. Варіант примусової українізації не розглядаємо — ми ж демократична європейська країна. Водночас Росія й далі буде нашою сусідкою і поширюватиме на нашій території своє мовно-культурне поле.
Попри це через 25 років усе населення країни володітиме українською на достатньому рівні. Подальший розвиток ситуації залежить від того, наскільки успішною й самостійною буде Україна як держава, чи збереже вона ексклюзивний статус української як державної мови. Коли вибір української даватиме не лише моральну, а й соціальну перевагу, асиміляція піде швидкими темпами.
Чи прискорять українізацію втрата Криму та війна на Донбасі?
— І так, і ні. Суто арифметично відсоток україномовного населення зріс після фактичного виходу з юрисдикції України кількох мільйонів мешканців російськомовних регіонів. Удалося сформувати Верховну Раду з політичних сил, які принаймні декларують проукраїнські ідеї та підтримують рідну мову.
Але не виключено, що ціною повернення Криму та Донбасу буде відмова від ексклюзивного статусу української. Певною мірою цей процес почався 2014-го, коли політики, журналісти, митці чимдуж почали демонструвати рівнозначність російської та української. Будь-які розмови про проблеми української мови були неможливі. Щойно піднімаєш цю тему, тебе вмить оголошують агентом Кремля, який працює на розкол країни. Якщо реінтеграція відбудеться не зараз, а за роки чи десятиліття, мовно-культурні відмінності між основною та реінтегрованою частинами України стануть іще більші.
Чи варто регулювати просування української законодавчо?
— Неможливо визначити законом, якою мовою повинні говорити й думати люди. Проте закон може убезпечити нас від украй небажаної "конкуренції" між мовами. Бо в ній завжди перемагатиме підкріплена мільярдами нафтодоларів російська. Українська має об'єктивну природну перевагу в Україні. Її треба підтримувати. Робити пріоритетною в усіх сферах, на які поширюється будь-яка форма державного контролю. Позиція влади має бути принципова: лінгва франка (мова, яка є де-факто мовою міжетнічного спілкування. — ГПУ) в Україні — українська. Якщо ж хтось хоче замкнутися від суспільства й користуватися лише своєю мовою — його право.
Чи можна це виправити за кілька років?
— Навіть за найсприятливіших умов це — питання кількох поколінь. Буде непогано, якщо російськомовні батьки почнуть говорити українською з дітьми. Але поки що й це відбувається тільки в західноукраїнських містах і почасти в Києві. Україномовність має стати соціальною нормою. Для цього потрібні й масова культура, і медіапростір, і освіта, і робота громадських активістів, і правильні посили політиків.
2 
1
Коментарі
2