Від Монастирища до села Халаїдове близько 9 км. Більшість місцевих на роботу їздять у райцентр або на заробітки в Київ.
Селом на велосипедах їдуть двоє хлопців років по 14 зі шкільними портфелями за спиною.
— У нас є велика стара церква. Ми на службу десь раз у місяць ходимо з батьками. Але непонятно ж, про шо там кажуть, — говорить один. Ім'я не називає, боїться, що батьки сваритимуть. — Ми чули, що служба буде українською. Підписи збирали. І ми підписалися б, але батьки сказали, шо ми ше малі.
Біля воріт фермерського господарства у темно-зеленому картузі стоїть чоловік, на вигляд років 40. Називається Сергієм. Усміхається кутиками губ в густі вуса. Каже, у церкву ходить на великі свята.
— Коли я був малий, то комуністи запрєщали до церкви ходити. Так ми з бабкою тихенько в хаті молилися. Вона читала молитви тою ще церковною мовою. А якшо тепер є така возможность українською, то чого б і нє?
Дорога в центрі села асфальтована. На вулиці біля магазину розмовляють дві жінки.
— Ми живемо в Україні. То чому не проводити служби українською? Поляки ж не говорять на відправі китайською? — каже 52-річна Світлана.
— А мені нема разніци. Ми молимось духом, а не язиком. Бог нас і так чує, — додає Валентина, 49 років. Прізвищ не називають.
— У селі майже всі розмовляють українською, — каже Наталія Прокопенко, 42 роки, секретар сільради. — Головна перевага цієї зміни — можливість донести зміст проповіді дітям.
— Наш батюшка на службах розказує, як себе вести в різних життєвих ситуаціях. Тепер у церкву ходитимуть більше людей. Рідною мовою завжди приємніше слухати, вона ближча до серця, — долучається до розмови місцева Майя Дзюба, 41 рік.
На підвіконні глиняної хати, що стоїть біля церкви, гріється кіт. Подвір'ям із мішком на плечах іде 36-річний Олександр.
— Я и славянскую, и украинскую понимаю. Но на слух мне легче славянская. У меня пять детей, и мы их учим молиться на славянском. Что не понятно — объясняем. Я не против, чтобы службу вели на государственном языке. Еще в прошлых веках было принято читать проповедь на том языке, на котором говорят люди.
На стіні церкви висить табличка "Пам'ятка архітектури". Деякі малюнки у храмі залишились ще з часів його побудови. Опалення тут парове, від грубки. Восени церкві виповниться 100 років. У 60-х тут був склад будівельних матеріалів. Потім краєзнавчий музей. Із 1991-го знову проводять служіння. На лавці біля грубки сидять три жінки, вдягнені в зимові куртки й запнуті хустками.
— У мене внучці 6 років. Ми ввечері лягаємо спати, молимось. Читаємо "Отче наш". Онука по-українськи, а я церковнослов'янською. Вона мені каже: "Ти неправильно молишся. Ми ж українці, то й молитись маємо українською", — сміється Зінаїда Волуйко, 60 років. — Я за 20 років, що ходжу на служби, слов'янською вивчила тільки "Вєрую", "Херувіми", "Отче наш". Інших молитов не розумію.
Торік навесні селяни просили владику дозволити слухати богослужіння українською. Тоді офіційної відповіді не отримали.
880 людей живуть у селі Халаїдове. Тут працює школа та дитячий садок. У Терлиці — 500 мешканців. Там також є церква. У селі Дібрівка — 240 чоловік, у Тарнаві — 370. В останніх двох селах храмів нема.
4 
1
Коментарі