— Росла потенційним сєпаром. Вчилася в російській школі. В Дніпрі українська означала, що ти з села. Сказала собі: якщо Майдан переможе, заговорю українською. Було важко, але розмовляю, — каже волонтерка 22-річна Аліна Михайлова.

Народилася в Дніпрі. Батько — бізнесмен. Мати працює в нотаріальній конторі. Живуть окремо. У 18 років переїхала з Дніпра до Києва на навчання. Вчиться на політолога в столичному університеті імені Тараса Шевченка. Була на Майдані. Навесні 2014-го познайомилася з волонтерами організації "Армія СОС". Улітку на канікулах у Дніпрі відкрила місцевий офіс.

Як потрапила на війну?

— Поїхала в Авдіївку з Костею із групи снайперів 93-ї бригади ЗСУ. Везли їм допомогу. Їх не раз відправляли на війну і скасовували наказ. Йому це набридло. Перевівся у 25-ту. Єдиний вижив зі своєї старої роти. За декілька днів хлопців відправили в Іловайськ. Усі загинули в оточенні. Я з бійцями проводила багато часу на базі в Черкаському на Дніпропетровщині. Ходила на стрільби.

Боялася?

— Не розуміла, що таке війна. Ми поїхали через щойно звільнені Слов'янськ і Краматорськ. Бачили підірвані мости, згорілі танки й розбомблені будинки. Під'їхали до Авдіївки, почався обстріл. Голову підняла. Тепер як чую вихід снаряда, рахую і присідаю. Кілька секунд ще летить.

Мама подзвонила. Сказала їй, що я на полігоні і приїду на поїзді зранку. Вона обіцяла зустріти. Довго вмовляла цього не робити. Розуміла: не факт, що виїдемо. Рушали з Авдіївки під обстрілом. Пробилося колесо, Костя поміняв. Уперше відчула адреналін. Постійно сміялася. Так поспішали, що повернулись у Дніпро за 2 години до поїзда. Мама зустріти не змогла.

Так і продовжувала їздити. Відвідувала сектор півдня АТО. Коли мої бригади перевели на північ, почала бувати всюди.

Як можна підсумувати діяльність "Армії СОС"?

— Ми зібрали понад 40 мільйонів гривень. Три тисячі планшетів із вбудованими картами для різних родів військ. На фронті їздить десь 100 наших машин, а в небі — 80 безпілотників.

Що нині привозите?

— Сумно, коли волонтери з-під кордону везуть їжу 3-тонними бусами. Стільки на фронті не потрібно. ЗСУ дають і сир, і ковбасу, і м'ясо заморожене, масло. Краще стало з формою. Берці нормальні. Солярка є. Веземо найважливіше: генератори, оптику, планшети, тепловізори й батарейки. Потрібні труби розвідника (оптичний прилад, який збільшує зображення в кілька разів. — ГПУ). Також — активні навушники, щоб у хлопців не було контузії від вибуху свого ж гранатомета. У добровольців немає забезпечення взагалі.

Чим зараз займаєшся?

— Сьомий місяць — доброволець на передовій. Їжджу на ротації з парамедиками "Госпітальєрами" у вільний час. Ми — не військові, входимо в Українську добровольчу армію. Надаю першу допомогу в Авдіївці, Широкиному і Мар'їнці. Живу на передовій у різних точках. Тепер бачу, що насправді потрібне бійцям. Дивлюся, що роблять із допомогою, коли волонтери поїхали.

Вживають алкоголь?

— "Аватарство" (алкоголізм. — ГПУ) на фронті процвітає. Особливо це проблема на другій лінії, бо мають більше часу. У добровольчих підрозділах, де я була, такого немає. Там дуже жорстко з алкоголем.

Біля Пісків є магазин "Катюша". Там скуповуються ЗСУшники. Везла допомогу, стала поїсти. Дивлюсь, бійці набирають баки горілки-"пальонки". Складають у багажник місцевого на "копійці" і сідають у неї. Обдзвонила командирів на найближчих позиціях. В одного хлопці виїхали в магазин. Кажу: зустрічай. Доїхали. Відкривають багажник, дістають усю горілку. І командир з автомата її розстрілює. А вони: "Ну хоч "Пепсі" залишіть".

Чому так багато алкоголіків?

— Набирають невмотивованих заробітчан, які не знайшли себе в цивільному житті. Зате штаб виконує план із набору. Від цього страждають нормальні хлопці, які прийшли захищати Батьківщину. Роти не до кінця заповнені. На ділянках по 3–4 кілометри хлопці сплять по 2 години. Бо нікому кому перекривати фронт.

"Знаю лише Львів і Дрогобич"

— Пам'ятаю першого пораненого, — згадує волонтерка 22-річна Аліна Михайлова. — Ми його перехопили з машини морпіхів. Ноги посікло осколками.

Обробляю рани, бачу, відключається. Треба з ним говорити, — продовжує. — Питаю, звідки родом. Каже, Львівщина. Знаю там лише Львів і Дрогобич. Після Майдану їздила західною Україною. Фотографувала працівників, щоб пояснити східнякам, що не одні вони годують Україну. Кажу: напевне, ти з Дрогобича. Ожив у момент: "Звідки знаєш?" Почав розказувати історію міста, про бабусю на шахті. Виявилось, я з нею знайома. Ми його довезли.

×