19 лютого о 23.00 близько тисячі киян зустрічали потяг "Костянтинівка–Київ" на центральному залізничному вокзалі. Ним приїхала частина військових із міста Дебальцеве на Донеччині.
Кожного бійця оточують щільним кільцем, вручають квіти, обнімають, тиснуть руки. Дають продукти, цигарки. З півгодини не відпускають, розпитують. Одним з останніх перон залишає 30-річний Ігор Морозов із 128-й гірсько-піхотної бригади. Волонтери дають йому 100 грн на квиток до Вінниці. Він відмовляється.
— Не нада. Бо я зара від вас втечу. Нам плотять зарплату, слава Богу, — каже Морозов. Купує квиток за власні гроші. З волонтерами 2 год. чекає на потяг до Вінниці. В буфеті замовляє каву. У бійця почервонілі очі. В руки в'ївся бруд.
— До війни продавав побутову техніку. В серпні пішов добровольцем у Нацгвардію, потім перейшов до Збройних сил, — розповідає Ігор. — Стояли в селищі Луганське біля Миронівської ТЕС, за 7 кілометрів від Дебальцевого. Людей там уже немає. Ми позанімали хати. Але спрашували сусідів, чи можна. Перезванювались із хазяєвами. Їсти було багато, волонтьори привозили. Держава даже зимню форму не видала. На мені форма погранічника, бушлат Збройних сил. Останні два з половиною тижні почті не спали. Вони ж не перестають — бомбять, бомбять. Перемир'я протрималося 2,5 часа. В 2.21 сєпари начали лупити. З сєктора "С" поступила команда не відповідати. Але ніхто не слухав. Командир роти каже: "Мені пох…, моїх людей криють". Єслі ждать дозволу, проходить от 15 до 40 минут. "Град" і міномет отстрілюється за 5 і тікає. Так само й ми. Прийшли, відстрілялися, втікли. Оце така война. Я за півроку тільки в останній місяць побачив в очі сіпаратіста. При отході наш батальйон вийшов даже без "трьохсотих". В Артьомовск приїхали — мєст ніде не було. Даже в хостелах. Там три гостініци є — забиті. Спрашували в таксістів, в інтернеті дивилися. Ніч провели на вулиці. Вогнище запалили. Зараз відправили у відпустку.
2 
1
Коментарі