"Плачусь на жизнь, а як стаємо — тікаю"

 

18-річний Петро з міста Умань Черкаської області навчається у столиці. Живе в родичів в місті Ірпінь. Майже щодня їздить у транспорті безкоштовно.

— Якось заходжу в маршрутку, говорю по мобілці, — каже. — Проїхав дві остановки, вийшов — і нічого. Поняв, що можна не платити. В Умані, правда, важко. Толпи немає, водій з усіх збирає гроші на вході.

На навчання Петро їздить електричкою. Перед посадкою у вагони пасажири проходять повз турнікети.

— Сідаю без білєта, бо їжджу в час пік, — пояснює. — На станції в це врем'я куча народу. Доки остальні купляють білєти — обходжу будку з контролерами. Колись їхали з друзями. Пока з нас брали білети — увагу відволікали, поки остальні під будкою проскочили. Можна пройти до поїзда і через рельси. Але там часто охранніки. Одного мого друга зловили, по шиї дали.

В електричці ходять контролери. Петро ховається від них у тамбурі.

— Найкраще з нього не виходити, — радить. — Бо як приходить контролер — усі "зайці" біжать у тамбур. Можуть і не влізти. Київ — як джунглі. Щоб вижить, треба крутитися.

Квиток від Києва до Ірпеня коштує 4,50 грн. Петро щодня економить 9 грн. Їздить безкоштовно і в тролейбусах та трамваях.

— Якщо підходить контролер — плачусь на жизнь, — каже. — Коли тралік стає, двері відкриваються — тікаю. Точно знаю, що ніхто не ловитиме. Спорити з контролерами — не проканає. Нас із-за принципа повезуть у міліцію і попросять громадських робіт. Контролери не трогають тільки солідних людей, які показують, що вони багато чого знають. Один мужик причепився до них: чому не в формі, де посвідчення, значки, путьовий лист. Сам запропонував проїхати в міліцію. Ті коники одвяли. У них же план по штрафах, не хочуть пару часов возитися.

Зайці обгадили купе вагона

Киянин 31-річний Ігор з товаришем торік їхали поїздом з Одеси до Дніпропетровська без квитка.

— В Одесі гуляли на дні народження, — каже. — Напилися. В дорогу нам дали пляшку коньяку і лоток із котлєтами. Прибігаємо на перон, а поїзд рушає. Вскочили. Провідниця подумала: нічого, у вагоні розрахуються. Живі гроші всім треба. Їхали в плацкарті. Мого друга стошнило — обригав все сидіння і пол. Прибігає провідниця — давай верещати. Побігла за тряпкою. Приганяється, баче, що ми під градусом — і з усьої дурі тряпкою мені по морді. Коньяк і котлєти випали, пляшка розбилася, котлєти розлетілись. Провідниця як здуріла. А мій кореш давай до неї клєїтись.

У той момент провідниця не згадала про квитки.

— А під'їжджаємо до Дніпра, спохватилась: свині, де ваші білєти? Ми так спокійно: немає. Шо там почалося... Мало того, кричить, що вагон обгадили, та ще й без білєта. Але ми вже майже доїхали.

Проїхати без квитка можна завдяки хот-догу

Додому в місто Біла Церква Київської області 21-річний Олександр Попович їздить щомісяця. Навчається в Умані на Черкащині.

— Дорогою додому стараюся зекономити 40 гривень. А з дому не получається — торби ж тягну. З Києва сідаю тільки на проходящі автобуси. Бус стає на вокзалі, пасажири біжать у туалет і по пиріжки. А воділа на вході гроші збирає. Я беру хот-дога, проходжу повз нього в самий кінець автобуса. Він думає, що я вже платив. Головне буть увєренним.

Такий метод діє не завжди.

— Раз воділа всіх впустив, а потім давай збирати гроші, — каже Олександр. — Кажу: я ще в Ульянівці сів. А він: шо ти розказуєш. Ззаду якийсь мужик серйозний сидів — підтримав мене. Воділа відчепився. Потім мужик каже, що теж був студентом, так само їздив.

×