— Місто вмирає на очах, — каже 68-річний Валерій Іванович із Донецька. Прізвища просить не вказувати. — Роботи, грошей немає, ліків теж. У моєму під'їзді залишилося жити троє сусідів. Решта втекли на неокуповану частину України. Як не дивно, першими виїхали ті, хто найбільше кликав Росію.
Внучка вчилася в Донецькому університеті. Зараз навчається у Вінниці. У Донецьку на навчання ходить близько 15 відсотків студентів. Решта розповзаються потихеньку. Розуміють, що їх надурили, бо ні дипломи не визнаватимуть, ні стипендії ніхто не платитиме. Тепло в квартирах є. Звідки воно береться — не знаю. Комунальні платежі давно ніхто не платить. Сепаратисти спочатку присилали контролерів, аби ті знімали покази лічильників. Людей це розлютило. Пенсії немає, а хочуть, щоб платили комуналку.
Усі давно зрозуміли, що помилилися, закликаючи Росію. Хотіли краще, а втратили те, що мали. Тепер живуть в очікуванні гуманітарних конвоїв із Росії. На кілька днів удалося вибратися до Запоріжжя. Інший світ. У ресторанах людей повно.
Маю кількох товаришів-патріотів. У всіх відчай через те, що Україна нас покинула. Як можна віддавати свою територію? Особливо Донбас — промисловість, корисні копалини. Сподіватися, що місцеве населення прожене бойовиків, марно. Ініціативи не буде. Тут люди звикли рухатися туди, куди вказувало начальство. Плюс російська пропаганда постаралася. Останні 10–15 років дивилися лише російське телебачення. Українського ніби й не існувало.
7 
1
Коментарі
2