— Бути патріотом у Києві чи у Львові приємно і почесно. Інша річ — у Донецьку. У нашій редакції тричі палили двері, — каже 52-річна Наталія Зоц, відповідальний редактор газети "Часопис Донеччини".
Після окупації Донбасу переїхала до Києва. З чоловіком відновила випуск газети, яка виходила в Донецьку з 1936 року.
Чому донеччани підтримали "русскую весну"?
— До захоплення територій росіяни готувалися давно. 10 років тому в Донецьку була напіввійськова організація "Київська Русь". Керували там молоді прилизані батюшки. Говорили, що висмикнуть дітей з-за комп'ютерів, заберуть із вулиць. А 2014-го ці вже дорослі "дітки" ходили Донецьком із георгіївськими стрічками й били в обличчя за український прапор у руках.
Хто став на бік бойовиків?
— "Русскую весну" робили молоді люди без роботи, дому. Був у нас такий Паша Губарєв. Оббігав усі мітинги, які можна було. 10 днів на рік працював Дідом Морозом на дитячих ранках, а решту часу не знав, куди себе подіти. На референдум ходив, як на розвагу.
Варто розуміти, хто такі шахтарі. Це чотири зміни на тиждень під землею, збита психіка. Виліз із нори, випив "бутильок із причепом" — пляшка горілки й пляшка пива — й завалився спати до наступної зміни. За Союзу вони найбільше отримували. Усі мали по двоє дітей, їхні дружини ніколи не працювали — зарплати вистачало. Після 1991-го відчули себе обділеними. Звикли приходити в кабінети, лупити кулаком по столу: "Да я! Я тут вкалываю! Рабочая косточка!" У них ностальгія за Союзом, а Росія кричить на кожному розі, що вона — наступниця СРСР. От вони почали знову касками лупить і кричати "Путин, введи войска".
Де терористи беруть людей для свого "ополчення"?
— Непристосованих ні до чого людей. У знайомої є син. Рано в тюрму потрапив. Вийшов, коли вже "русский мир" на Донбас прийшов. Пішов у ополченці, бо не мав чого їсти й за що одягтися. У в'язниці звик на готовому жити. З позицій дзвонив матері й плакав, що там страшно. Вона розсердилася й сказала, що його туди не посилала. А його донька пішла у Збройні сили. Не тому, що любить Україну, а тому що зарплати великі, а вона мати-одиначка. Тепер батько й дочка стріляють одне в одного.
У сусідньому будинку жінка має двох синів. Один наркоман. А другий — "уважаемый человек" — автомийник на СТО. До бойовиків пішли з радістю, хвалилися новою зброєю, формою. Як стояли на блокпосту, снарядом накрило обох. Упізнали їх за татуюваннями.
У місті можна продати житло?
— За безцінь. Однокімнатна "сталінка" — 10 тисяч доларів. Квартира у центрі — 20 тисяч. З усім: із "золотими унітазами", кришталевою люстрою. У мирні часи таку купували за 200 тисяч.
Як змінився Донецьк із приходом окупантів?
— Бізнес-леді стоять у чергах за гуманітаркою. До війни приїжджала подруга з Франції. Донецьк її вразив. Вранці гуляли містом, питає: "А чому так багато повій?" "Де ти їх бачиш?" "Так ось же: всі в чорних колготах, нафарбовані й на підборах". Зараз усі виглядають однаково: дешевий одяг і сірість у поглядах.
Магазини працюють?
— Нормально — лише продуктові. Торгові центри стоять напівпорожні. Зникли автосалони — їх терористи розграбували першими. Далі взялися за бутики. Бачила людей, які розбивали вітрини й натягували по три кофти.
Хто у місті охороняє громадський порядок?
— Так звана міліція ДНР. Але вони найбільше і лякають. Сусідка поверталася пізно додому. Почула за спиною кроки. Пішла швидше. Чує: "Девушка, стой!" Кинула сумки й побігла. А позаду: "Девушка, стрелять будем!" Виявилося, то патрулі з "ополченців" хотіли номер телефона взяти. Кількох знайомих терористи застрелили просто на вулиці.
Який транспорт працює?
— Автобуси, трамваї. У жовтні 2014-го найманці найбільше тролейбусам дивувалися. Один на зупинці кричав телефоном: "Маня! Прикинь, тут троллейбуса ходют!"
У Донецьку все можна купити чи чогось не вистачає?
— Неможливо купити ліки. Якщо привозять, то тільки виробництва Тюмені. Цитрамон на смак, як крейда. Прочитала склад — зовсім не такий, як в українського. Полінувалися навіть узяти справжні ліки, щоб склад списати.
"Якщо у жінки п'ять золотих ланцюжків на шиї — це Донецьк"
Переселенці з Донецька часто повертаються, каже Наталія Зоц.
— Донецькі не знають, як жити. Був рівень, до якого звикли. Якщо бачиш жінку з п'ятьма золотими ланцюжками на шиї — це Донецьк. Приїжджають у Київ — ні роботи, ні грошей. Їх поселяють у якийсь пансіонат і кажуть платити. А де взяти? Наша донецька торговка з ринку винаймає тут кімнату. Щоб держава заплатила їй 884 гривні, два місяці збирала папірці. Досі боїться, що змусять повернути гроші. Збирається їхати назад, бо в Донецьку комуналка дешевша.
Дехто живе наїздами: місяць тут, місяць — у Донецьку. Я не повернуся — нікуди. Редакцію зруйнували, у будинок чотири рази влучали снаряди.
2 
1
Коментарі