56-річний Іван Виниринський із дружиною 50-річною Марією живуть у горах за 4 км від села Микуличин Івано-Франківської області. До них не проводили електрику, газ, телефонний зв'язок. Мобільник біля їхньої хати не працює.
— Дочка подарила Марії оту іграшку, телефон, — важко тупцяє до лавки біля хати Іван Юрійович. — Тепер вона щонеділі, як іде до церкви, носить його до куми електрикою заряджати. Бо в нас же світла немає. Спати лягаємо, як сонце зайде. А взимку можемо лямпу на солярці запалити. Я ще одного агрегата купив, щоб електрику виробляв. Та він солярки жере багато. Он, як поставив у сараї, то тільки деколи витягаю, як Марія вишивати хоче.
Двір Виниринських відгороджений від гірської дороги мілкою, але швидкою річкою. Під час повені рівень води підіймається, тому до двору перекинутий місток — розпиляний навпіл стовбур дерева. Поручнів немає.
— Раніше в нас сусіди на тій горі були, і на тій, — показує на гори, які стоять за кілька кілометрів. — А тепер старі повмирали, а молоді в Польщу поїхали на заробітки. Та нам і не треба нікого. Побачу раз у тиждень живу душу, якогось робітника чи дітей, які в гори йдуть, і хватіт мені. А про шо говорити? Ішли якісь і кажуть, що пенсії тепер людям давати не будуть. Оце тобі й новості. Лучче б і не знати таких. Марія хоче поговорити з кумами, то кожної неділі в церкву ходить.
Світлий пес сідає біля ніг і кладе морду на коліна Івану Юрійовичу.
— Оце — Довбуш, а кицьку назвав Марусею, як жінку. Вона ожеребилася, котенят має. Маємо корову і два бики. Овець погано тримати, сіна їм багато тре.
Біля дерев'яної хати складені дрова. Будинок Виниринські звели самі з дерева. Попередній, який ставили батьки Івана, згорів.
— Я лісорубом робив, доки мене бук не побив. Звалився на мене і придавив стовбуром. Хлопці, що зі мною були, розкрижували бука і мене витягли. Після того я раньше на пенсію пішов, бо не годен робити був. Із жінкою помінялися роботами. Тепер корову дою, биків пасу. А Марія воду носить, город обробляє. Хіба тільки не вишиваю за неї.
При вході до хати над дверима висять кілька штучних букетів. Такими прикрашають криниці перед Водохрещем. Потім чіпляють над дверима, аби нечисть не зайшла до хати.
— У нас багато неприкаяних душ у горах живе, — каже Іван Юрійович. — Як ходиш у гори, то треба часник брати чи полин, щоби від нечисті оберегтися. Я не бачив, та мені розказували, що потерчата в лісі бігають. То такі маленькі зелені діти. Вони — душі дітей, що народилися мертвими, або померли ненародженими. Пробіжить між ногами, що й не побачиш, і сховається за деревом чи за пеньком. Ото за ним бігти не можна, бо заведе в саму гущу лісу, що й не виберешся. А як сил не стане ходити і дороги шукати, то прийдуть нявки і залоскочуть до смерті.
Як побачиш у лісі таке потерча, треба часник покусати, вони його смороду бояться. На пташок перекинуться і будуть летіти за тобою. Як почнуть кричати: "Хрести! Хрести!", треба підкинути хусточку, сказати ім'я святого, яким хочеш назвати потерча, і сказати: "Хрещу тебе!". Тоді потерча хрещене стає і в рай попадає. А як буде сім років нехрещеним по лісах ходити, то перекинеться на нявку, чи лісовика, чи водяного.
Іван Юрійович зриває молодий полин біля хати і дає його на дорогу.
— Як побачиш дівку з волоссям, як льон, і питатиме, що в тебе в руках: полин чи петрушка, скажи: полин і кинь їй під ноги. То нявка. Вона перекинеться і стрибне у воду. А як скажеш: петрушка, то залоскоче насмерть.
2 
1
Коментарі
1