Ексклюзиви
вівторок, 14 листопада 2017 06:10

"Кілька місяців пашемо, щоб прогодувати родину. І — знову на війну"

— З літа у Водяному тихо було. І от прилетіло. Три міни попадали в городах. Добре, будинки цілі, — каже житель села Водяне Ясинуватського району на Донеччині 56-річний Микола.

При в'їзді у село чекає на поліцію, щоб показати місця обстрілів. Поруч — троє жінок. Одна — з 4-річною онукою. Та пробіглася по калюжі, синій комбінезон заляпаний брудом.

У ніч на 31 жовтня три 120-мм міни впали на околиці. Ніхто не постраждав. За три дні до того були ще вісім мін. Бойовики нарощують обстріли, кажуть у штабі Збройних сил. Окремо обстрілюють позиції ЗСУ, окремо — житлові квартали. Біля Водяного ЗСУ майже впритул підійшли до селища Пікузи й висоти "Дєрзкій", з якої видно весь район.

— Відкриють справу. Нікого не покарають. Росіяни ж не приїдуть сюди здаватися, — літня жінка спирається на дерев'яну палицю. — Нащо дзвонив? Тобі проблем мало? — говорить до чоловіка. Той щось бурмоче.

Поблизу блокпоста в центрі села зустрічає місцева волонтерка Лілія Кравченко на позивний "Сова". Доброволець-розвідник родом із Донецька. Курить сигарету за сигаретою. Час від часу лається телефоном.

— Якісь паразити пограбували дім чоловіка, коли був у лікарні. Потрібно вияснити, хто. Нам туди, — веде до будинку за зеленими ворітьми, обвитого виноградом. — Ось тут у мене стріляли, — показує вм'ятини на краю дверей. — Зайшли в сад із боку озера. Комусь не подобаюся. Своїм чи чужим, вияснимо пізніше.

Сідаємо за дерев'яний стіл під крислатим горіхом. Лілія закурює і наливає собі каву.

— У Донецьку на початку війни панував хаос. Український спецназ був усюди. Якби наказали відкрити вогонь, не мали б цих смертей. У мене був там бізнес. Зналася з великими людьми, отримувала від них дані й передавала в Україну. У грудні 2014-го запропонували посаду в "уряді ДНР". Хотіла використати шанс. Але куратор із Києва заборонив. Потім дізналася, що російські спецслужби вже "пасли" мене.

— Ви жили в Мар'їнці, Водяному. Там жителі відрізняються від донеччан?

— Жителі Донбасу — одна велика зомбована одиниця. З нею потрібно працювати. Візьмемо Мар'їнку. 10 відсотків населення підтримують російських терористів. 20 — Україну. 70 відсоткам — наплювати, хто керує Україною, аби не стріляли. З цими 70-ма ніхто не працює. Слухають російське радіо, дивляться їхні телеканали. Україна "забила" на цих людей.

Трохи краще у Водяному. Коли звільнили 2014-го, був безлад, аватарство (алкоголізм. — ГПУ), грабежі. Солдати мародерствували, центнерами слали награбоване в тил. Місцеві люто зненавиділи їх. 2015 року ті ж солдати ділилися продуктами з ними. І населення обожнювало їх. Коли виходили — плакали. Зараз добре ставляться до військових. Не люблять київську владу. А жителям Донецька роками втирали, що краще Донбасу нічого не існує. Тепер мають комплекс неповноцінності.

Іду ночувати на базу добровольців. Це житловий будинок. Жителі втекли в Росію. На стінах — портрети українських діячів: Степана Бандери, Симона Петлюри, Романа Шухевича. Над дверима висять синьо-жовті й червоно-чорні стяги. Лягаю на двоярусному ліжку зі спальним мішком.

Серед ночі прокидаюся від гулу зброї. Російські терористи гатять по українських позиціях. Зрідка чути відповідь. Уранці вмикаю інтернет: двоє наших убитих і ще декілька поранених. Снідаю гречкою і салатом з огірків. Відправляюся в сусіднє село Первомайське. Туди приїхав столичний терапевт і невропатолог Роман. Волонтерська організація "Медекс" під керівництвом 50-річного Андрія "Санітара" Білонога запросила його для жителів прифронтових територій.

Зустрічаю знайомого добровольця Івана в зеленій формі "горка". Бійці Збройних сил ходять у дешевших. Воює з 2014-го. Іде по продукти.

— Волонтери підігнали. Дяка їм, — ловить мій погляд. — Заїжджаю з групами бійців на передову. Відпрацьовуємо по повній — ­і до мирного життя. Кілька місяців пашемо, щоб прогодувати родину. І — знову на війну, — каже Іван.

Біля магазину стоїть вицвілий зелений джип. Із переднього сидіння усміхається молодий чорношкірий.

— Я Наталя. Це Хасім із Африки, — з магазину виходить дівчина. — Приїхав проповідувати слово Боже на Донбасі. У вихідні буде концерт у Первомайську. Приходьте.

Обіцяємо подумати. Іван робить фото з Хасімом. Іду далі розбитою вщент дорогою. Деякі вибоїни — до 20 см углиб. Обганяють армійські позашляховики й "Жигулі" місцевих. Багато — на велосипедах.

Назустріч біжать два замурзані хлопчики 6–7 років. Одяг — брудний, зелений від трави. Побачивши мене у формі, зупиняються. ­По-­військовому віддають честь. Мовчки розвертаються і біжать. Вже пізніше бачу, майже всі діти так ­роблять.

У колишній сільраді з десяток жінок сидять у черзі до лікаря. У однієї перебинтовані рука й нога. Зав'язую розмову з жінкою років 70.

— Усе життя пропрацювала на шахті разом із чоловіком. Помер. Діти живуть на Полтавщині. Не раз звали до себе. Я не хочу покидати рідні місця. Сама доживаю віку, — Олена Степанівна говорить українською з ледь відчутним російським акцентом. Вона в окулярах, сиве волосся зачесане назад. — Не боюся смерті. Вб'ють — так і буде. Єдине погано — не пожила по-людськи. Ціле життя в шахті. А що маю? Купу хвороб, забуття від держави й непевне майбутнє. Нехай би ті депутати спробували жити, як ми. Війна закінчилася б давно, — додає. — Моя держава Україна. Так — для більшості жителів Донбасу. Нам насильно в голову запихали Росію, Януковича, Путіна. Влада нічого не робить, щоб відчули себе рідними. Роботи немає, лікарів кваліфікованих — теж.

Усюди кримінал. Від поліції толку ніякого. Серед білого дня дивлюся у вікно — будинок сусідки грабують. Дзвоню в поліцію, а їхній центр — у Мар'їнці. Кажуть, затримайте їх. Ми скоро приїдемо. Це ж абсурд. Приїхали, записали щось — і все. За тиждень грабують будинок родички. У поліції заявили: немає бензину для авто. За 2 години приїхали. Дала старшому 100 гривень: "Заправиш машину. Може, наступного разу раніше приїдеш". Почервонів, але не взяв. У селі могили почали розкопувати, метал шукали. Довго не могли знайти винного. Згодом вийшли на слід, арештували. Але відпустили. Мав родича в Покровській поліції.

У дитсадок Водяного ходять 30 дітей

Раніше у Водяному Ясинуватського району на Донеччині жили 319 осіб. Тепер — близько 130, кажуть місцеві. Через обстріли Водяне майже зруйноване. Деякі будинки вціліли. Уночі люди ховаються у підвалах і погребах.

— Тут мешкають переселенці з Пісків, Донецька, — каже 65-річна Ганна з ­Водяного. — Кількість постійно змінюється. Не мають роботи, шукають кращої долі. Дитсадок відвідують майже 30 дітей, школу — 150 учнів. Це багато, як для села за 4 кілометри від лінії вогню. Приходять із сусідніх населених пунктів.

Зараз ви читаєте новину «"Кілька місяців пашемо, щоб прогодувати родину. І — знову на війну"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути